Габор Молнар - У країні ягуарів

Далі все оповито чорним мороком. Те, що зі мною сталося, описати вже не можу, тільки продиктувати.

І ось я повертаюсь у Будапешт на кораблі через Атлантичний океан. Везу з собою дві папки з рукописами: мій давній щоденник та щоденник з річки Купарі і дві найбільші анаконди для Будапештського зоопарку як дар бразільських джунглів.

Ось що зі мною сталося.

Було це по обіді. Босий кабоклу знайшов на складі під купою іржавих сокир, мотик і заступів коробку з вибухівкою.

Розглядаючи коробку, він вийняв з неї один запал.

Помітивши це, я підбіг і обережно забрав у нього з рук запал та коробку. Кабоклу навіть не підозрівав, яку небезпечну річ тримав у руках. У покритій іржею червоній коробці — вісімнадцять запалів з гримучою ртуттю. Це дуже чутливі запали. Досить було доторкнутися до коробки сокирою, мотикою чи якимось іншим твердим предметом, як стався б вибух.

Певно, найрозумніше буде кинути небезпечну коробку на дно Тапажосу аж за очеретом, що росте вздовж берега річки. Нікому з кабоклу не можна доручати цього, бо тільки я добре знаю властивості вибухівки.

— Зараз повернусь! — сказав я комірникові, що стояв серед робітників, і попрямував з небезпечною коробкою в руці до води. З-поміж зеленого очерету стирчали трухляві, обвуглені колоди. В очереті трапляються іноді болотяні змії сурукуку. Тому я йшов обережно, щоб часом не наступити на отруйну змію. Раптом ліва нога застрягла у міцному сплетінні якоїсь рослини, що розрослась по дну, а потім — і права. Я спіткнувся і ледве не впав.

Від різкого поштовху червона коробка випала з рук, вдарилась об трухляву колоду пальми… Пролунав оглушливий вибух. Я не впав. Захитався, але втримався на ногах. Навколо мене зашуміло, загуло і все поринуло в чорний морок. Блакитне небо, високий очерет, зелена трава — все щезло. Я з жахом зрозумів, що осліп. Руками обмацав обличчя. Воно було слизьке, мокре від крові. Ліва рука теж липка… Мене блискавкою пронизав неймовірний біль. Це був не тільки фізичний, а й глибокий душевний біль… Хотів зійти з місця, але не міг, бо мене оточувала чорна безодня. Я не бачив ні води, ні фазенди,

— Я осліп! Осліп! — раптом закричав я щосили.

Потім почув чийсь голос попереду, згодом ще чийсь — з іншого боку і впізнав голос комірника. Для мене було незрозуміло, як комірник опинився на воді. Та я помилився, насправді голоси долинали з берега, від складів.

В наступну мить я почув, як хтось кудись побіг. Ні, це була не одна людина, а багато людей. Вони схопили мене під руки і вивели з води. Проте, що це за люди, не знаю, бо не бачив їх. А вони мовчали. Картина, видно, була така страшна, що люди оніміли від жаху. Я, певно, був весь у крові.

Далі відчув, що ми вийшли на берег, з якого я щойно йшов зрячим.

Я намагався пригадати, чого я сюди прийшов… Згадав! Хотів кинути у воду коробку, щоб вона часом не вибухнула в руках кабоклу. І ось вона вибухнула в моїх руках.

Кінець. Я сліпий. І цьому вже нічим не зарадити. За якусь тисячну долю секунди я попав у інший світ. Страшні думки жорстоко ятрять душу. Я обмацував, обтирав очі, наче хотів витерти темряву. Та вона чіпка, її неможливо зняти з очей. А сонце над головою світило, гріло. Сльози відчаю і болю змішалися з кров'ю. Грім вибуху ще довго лунав у вухах. Згодом усе стихло. Але чорна темрява залишилася.

Почувся шум автомобіля, потім голос шофера. Навмання сів у машину. Всі мовчали. Водій дав газ, і машина помчала до лазарету плантації.

Скільки часу минуло відтоді, як я вийшов із складу з коробкою в руках, не знаю. Однак його було досить, щоб світ для мене змінився.

Багато хто гадає, що коли людина перестає бачити сонячне сяйво, чарівні барви природи, форми предметів, то настає кінець відчуттю краси життя. Але так думають тільки зрячі люди. Життя сліпої людини свідчить про інше. Світ темряви дає людині нові відчуття, інші пізнання. Адже від того, що ми не бачимо навколишнього життя, світ не перестав існувати. А бажання творити, діяти, працювати не дають можливості людині примиритись із фізичним обмеженням. З'являється нове прагнення: будь-що побороти іронію долі.

Я хочу жити, працювати, розкрити з допомогою пера перед людьми все те, що варто бачити і в сонячному сяйві, і за завісою цілковитої темряви.

Я ніколи більше не зможу взяти в руки ні рушниці, ні палиці, якою ловив змій, однак і за цих обставин вірю в свої сили.

Усе це пишу вже з царства темряви. Проте я був би нещирим, коли б сказав, що мені легко. Але я проводжу межу. По один бік межі стоїть біль, а по другий — праця, творча енергія, повноцінне, незламне життя. Я ніколи не піддамся болю, бо вже перейшов межу, ім'я якій — свідомість!