Габор Молнар - У країні ягуарів

— Взяв усе, що можна добути рушницею і руками, — відповідаю весело.

— Може, продасте що-небудь мені?

— Продам, тільки завтра, коли розберуся сам у трофеях.

— Гаразд, тоді я завтра вранці припливу до вас Ви знаєте, якби ви не повернулись ще тиждень, фордландський старший сержант поліції послав би по вас людей.

— Чудний він чоловік, — відповідаю я всміхаючись. — А що чувати про Абелардо Карнейро?

— Про вбивцю?

— Так.

— Ніхто нічого не знає про нього.

Буксир повертає ближче до берега, де не така сильна течія і легше пливти.

— Ви вже снідали, сеньйоре?

— Ні.

— Жозе! — гукає хазяїн. — Принеси сеньйорові кави, молока, масла і свіжого хліба.

Після сніданку я розповідаю Армаземові про свій маршрут у верхів'я Купарі. Він лише хитає головою:

— Того струмка ще ніхто не знає.

Нарешті, з-поміж густої зелені на березі виринає моя глиняна халупка, покрита пальмовим листям.

— Прибули, сеньйоре! — гукає з кочегарки кочегар.

Буксир підпливає до берега. Мене охоплює радісне почуття. Я прощаюся з Армаземом та його людьми і перелажу через борт у човен.

— Відв'язуй, Жозе! — гукаю я юному негрові.

Канат падає до моїх ніг. Я пливу трохи назад і вже через кілька хвилин витягаю човен на берег.

Заходжу в хижу. Вона непривітна, мов пустка.

Проживу тут недовго, поки розберу і приведу в порядок трофеї. Потім піду працювати на плантацію.

В обід причалюють два чорношкірі рибалки, яких Армазем прислав по ламантина.

Тільки-но їхній човен віддалився, як припливає лікар з плантації. Я дарую йому велику шкуру ягуара і кілька шкур змій.

Потім заношу в хату речі, спорядження, шкури, коробки. Клітки із зміями я ставлю під навісом. Всі гади живі, але не виявляють особливого бажання рухатися. Стоянка має вигляд музею, до якого щойно прибула велика партія експонатів. Тільки й того, що це не місто і колекції розміщено під пальмовою покрівлею хижі, перед якою вирує могутній Тапажос.

Світає. У глиняних стінах і в стрісі цілу ніч скаженіли пацюки. Надворі ні вітру, ні дощу. Отже, серед тиші я тільки й чув їхній концерт.

Я порозкладав у хаті свої колекції, і тому вночі було не дуже свіже повітря.

Вранці починаю все впорядковувати, оглядаю клітки із зміями.

Раптом чую стукіт весел об борт човна. Хтось пливе попід берегом до мене в гості. Ось уже вигулькнув човен. Пізнаю рибалку Мануеля. Незабаром він причалює біля моєї халупи.

— Добридень, сеньйоре! — вітається смаглявий рибалка. — Я привіз вам за ламантина, якого ви вчора віддали нам, пташку в клітці. Правда, красивий птах?

Птах, звичайно, красивий. Але я знаю: він — улюбленець дітей Мануеля.

— Велике тобі спасибі, Мануеле. Давай я сфотографую твого птаха, і цього досить дня мене.

Рибалка добродушно всміхається, обличчя його сяє від радості.

— Віднеси його назад дітям.

Мануель дістає з клітки пташку, я фотографую її, і щасливий рибалка квапливо несе свого улюбленця до човна.

— Сеньйоре! — звертається до мене Мануель. — Чи не хочете попливти на острів, що біля того берега? З нами будуть ще Мікуельсін і Бенедикто. Там завжди попадається щось на гачок.

У густих джунглях на острові я ще ніколи не бував.

— Гаразд, поїду! — одразу погоджуюсь і, не гаючи часу, повертаюся до хати по рушницю, рюкзак і фотоапарат.

Адже в джунглях можна натрапити на здобич. Дарма що я тільки-но повернувся із багатими трофеями з Купарі. Мисливець не може встояти проти такої спокуси.

Ми сідаємо в човен і швидко пливемо.

Розкішна природа острова розкривається перед нами, як тільки ми огинаємо гору на острові. Мальовничі зарослі очерету і водоростей милують око. З неймовірним галасом здіймаються вгору сотні диких водяних птахів.

— Мікуельсін і Бенедикто вже десь рибалять тут, — зауважує Мануель. — Зараз пошукаємо їх.

— Я краще вийду на берег ось там, де немає заростей очерету і осоки. Огляну острів.

Мануель, зрозумівши, що мене туди кличе запал мисливця, лише усміхається.

Незабаром човен причалює до берега.

— Коли повертатиметесь, вистріліть тричі в повітря, — радить мені Мануель.

— Добре! — відповідаю я з вдячністю. — Отже, сигнал — три постріли.

Мануель подався, розполохуючи хмари галасливих птахів, до другого берега острова, а я попрямував у хащі. Місцеві рибалки не люблять цього острова, бо він заріс важкопрохідними нетрями. Шлях перегороджують безліч повалених бурею дерев і трясовини.