Габор Молнар - У країні ягуарів

Коли виходжу до ріки біля хатини, на чистому небі вже сяють зорі. Скидаю на землю вбитого ягуара, розтираю задубле плече і руки.

Через півгодини переді мною лежить красива шкура. Тушу обдертого ягуара кидаю у воду. Якийсь час з води виходять бульки, потім поверхня стає гладенькою, як дзеркало. Шкуру прибиваю дрібними цвяхами до стовбура товстого дерева, щоб до ранку хоч трохи підсохла.

Потім приношу відро води і миюся. Ранком відчалю від цього берега і царство ягуарів лишиться позаду.

І знову пливу під парусом по Купарі. Східний, а потім південно-східний вітер надуває вітрило-гамак. Купарі досить звивиста. Течія швидко несе човен униз.

Пропливаю між знайомими берегами. Тапажос уже близько. Ще день, і я дома. На небі збираються дощові хмари. Певно, буде дощ. Це псує мені настрій.

Раптом ліворуч в джунглях бачу хатки і причали — поселення колишньої групи по розвідці джунглів. Отже, Тапажос близько. Ввечері зупинюся в тому місці, де ночував, подорожуючи вверх по Купарі.

Смеркає. Ось уже видно в берегових зарослях галявину з хатиною. Незабаром ніс човна вдарився об берег майже біля самого порога хижі. Рівень води значно піднявся.

Під стріхою лежать сухе листя, хмиз і товсті поліна, які я залишив тут, коли покидав хатину. Незабаром весело запалає вогнище. Я розвішую під покрівлею гамак і накриваю його сіткою від комарів. З човна знімаю щоглу — завтра попливу вже без паруса.

З тих пір, як я покинув цю хатину, тут нікого не було.

Наливаю в казанок води і підвішую його над полум'ям. Я дуже голодний. Крім фариньї і півцибулини, в мене нічого немає. Треба наловити риби та зварити на вечерю хоч юшки. В чорній темряві єдине джерело світла — вогнище. Ліхтар не засвічую, бо карбіду вже теж немає. Жадібно ковтаю фаринью. Я дуже схуд, самі кістки та засмагла шкіра. Навіть втоми не відчуваю.

Дістаю з-під гамака батарейний ліхтар. Потім беру саморобний гарпун і, присвічуючи ліхтарем, прямую у прибережну гущавину. Промінь, наче прожектор, прорізає темряву. Попереду між деревами блищить вода, що вийшла з берегів. У такі місця часто запливає велика риба, полюючи на комах і дрібних риб.

Ось і невеличка затока, в якій виблискує вода. За півметра від берега промінь падає на велику чорну голову, що ворушиться у воді. Риба не тікає. Це великий ламантин. Ссавець приплив до берега пастися.

Мене вмить охоплює пристрасть рибалки.

Гарпун пробиває голову тварини і застрягає в піску. Ламантин сіпається, б'є хвостом по воді, та незабаром стихає. Ссавець завдовжки метрів два з половиною. З нього можна витопити чимало жиру, але мені він не потрібен, тим більше, що жир цей рідкий і його тримають тільки в пляшках.

Я витягаю ламантина на берег. Його коричнево-чорна шкура гладенька. Передні плавники схожі на короткі ноги.

Почепивши ліхтар на гілля, потрошу ламантина. Ніж, наче в масло, входить у його тіло.

Чимало згодом довелося тертися піском, щоб змити з себе бруд і жир. Шкіра на плечах і руках пече наче вогнем. Юшки не буде. Отже, доведеться вечеряти знову фариньєю.

Ця остання ніч біля гирла Купарі була, певно, найспокійніша за весь час мого подорожування. Розбудив мене галас мавп.

Швиденько збираюсь, кладу ламантина в передню частину човна і через чверть години вже пливу далі.

Широке русло Тапажосу постає переді мною чудовою панорамою. Я легко зітхаю.

З гирла Купарі, обминувши виступ лісу, течія виносить мене на Тапажос.

Я згадую про струмок, який лишився позаду, у безмежних джунглях. Озираюсь і раптом бачу дим, а згодом чую і гул моторів. Річковий торговий буксир, до якого збоку прикріплена баржа, пливе вгору.

Коли буксир наздогнав мене, я повертаю на середину течії. Буксир теж бере курс на середину. Мабуть, хазяїн хоче щось купити в мене. Судно підпливає ближче, і я впізнаю Армазема, огрядного вірмена. Армазем — прізвисько хазяїна, що означає «склад».

— Доброго ранку, сеньйоре! — гукаю. — Може, підтягнете човен до моєї хатини?

— Будь ласка! — відповідає пикатий хазяїн, ловлячи канат, який я кидаю йому.

Капітан віддає команду, і ми пливемо повним ходом. Я теж перелажу з човна на маленьку палубу буксира.

Засмаглий Армазем зустрічає мене широкою усмішкою. Ми з ним давні добрі знайомі. Наприклад, гамак, який стільки витерпів під час подорожі, я купив у нього, патрони — теж.

— Що цікавого привезли з Купарі, сеньйоре? — кидає він погляд на човен, під жапи.