Габор Молнар - У країні ягуарів

Якби наступив на неї вночі… Навіть подумати страшно!

Гадюка заповзла за старий чемодан. Їй здавалося, що сховище тут надійне. Якщо піймаю гримучу змію, дістану за неї сто шістдесят патронів. Тому я завжди радий такій гості. Спокійно роблю петлю з мотузки, прикріплюю її до палиці і підходжу до чемодана. Знаю, що коли поворухну чемодан, змія загримить, немов затрясе мішечком з камінчиками.

Хоч це не перша, навіть не сота змія в моєму житті, а все-таки відчуваю якесь напруження нервів.

У південній Бразілії цю гадюку називають ще «п'ятихвилинною», бо вважають, що через п'ять хвилин після укусу людина в страшних муках помирає. Це, безумовно, перебільшення. Агонія, якщо не ввести протизміїну сиворотку, може тривати добу, а то й більше.

Ось чому я обережно заглядаю за чемодан. Але гадюки немає. Де ж вона, ця двометрова отруйна змія завтовшки з чоловіче зап'ястя? В кутку її теж немає. Гримуча змія кудись зникла. Ще раз обдивляюся все біля чемодана і раптом чую характерний шерхіт хвоста гримучої змії. І знову тиша. Отже, змія десь тут. Але де? Невже в норі, яку зробили під стіною пацюки? Ні, не може бути, дірка надто мала для такої гадюки.

Я відсуваю од стіни досить важкий чемодан. Зсередини долинає сердите шипіння і стукіт хвостом. Потім чую писк пацюка.

Ось воно що! Якийсь пацюк прогриз у чемодані дірку і зробив собі в ньому кубло. Гадюка заповзла в дірку і зустрілася там з пацюком. Ставлю чемодан так, щоб закрити дірку і цим самим вихід пацюкові та змії. Тепер вони в полоні.

Кінцем палички стукаю по чемодану. Зсередини чується люте сичання. Розтривожену змію тепер важко буде вловити. Обережно витягаю чемодан на середину хати, так щоб прогризена дірка, бува, не одтулилася.

Змія повзає в чемодані, шукає виходу, але не знаходить. Це її дратує, і вона люто сичить.

Я ловив у хаті вже чимало отруйних гадів, але гримучої змії, що любить сутінки гущавини, ще не доводилося. Якщо відкрити дірку, гадюка миттю вирветься на волю. А роздратована гримуча змія дуже небезпечна.

Іду до вогнища і беру важку, закопчену решітку, що важить кілограмів десять. Дірку прогризено на дні чемодана. Треба її чимось заткнути. Скручую рушник, обережно перевертаю чемодан і блискавично затикаю лірку. Важку решітку кладу зверху і відмикаю обидва замки.

Ставши ззаду, повільно піднімаю віко. Світло попадає всередину. Змія жвавішає, видно, повзає вздовж пилини, шукає, де можна вилізти. Ось щілина вже пів-сантиметрова, потім сантиметрова. Я піднімаю віко далі. Півтора сантиметра. Присівши навпочіпки, стежу за щілиною. Одтуляю віко більше. Праворуч у щілині з'являється ніс гадюки. Змія щосили протискається в щілину. Я поволі пускаю її. Як тільки вона висуває голову зовсім, притискаю віком її шию. Змія шалено звивається в чемодані і сичить. Накидаю петлю ій на шию, міцно зашморгую мотузку і витягаю змію з чемодана.

Через три хвилини гримуча змія опинилась у порожній клітці. Коли Армазем повернеться, продам її разом з тими, що залишив перед мандрівкою в район Купарі на фазенді.

Молодий юнак кабоклу привіз мені човном цілу купу газет і листів. Я страшенно зрадів. Цю радість може зрозуміти лише той, хто довгий час жив на чужині і не одержував ніяких звісток з батьківщини.

Пошти назбиралося за час моєї відсутності чимало, і тепер буде що читати. Думкою лину на рідну батьківщину. Листи, газети, книжки. В них сотні новин. Рідні почерки, рідні слова. Насамперед прочитую листи від матері, молодшого брата, сестри і друга, який мріє про подорож у Бразілію.

Серед купи листів немає жодного від Угорського національного музею. Про музейні справи неофіціально написав кілька рядків працівник музею. Він повідомляв, що більша частина колекції комах через недбалість загинула.

Отже, дальше колекціонування ні до чого. Доведеться зачинити двері у прекрасний, повний чудових вражень світ мандрівок і відчинити — у світ прози, найнявшись на роботу на плантацію. Лінією, яка розмежує ці два світи, стане сьогоднішній день. Та, сподіваюсь, двері першого світу зачиняю не назавжди…

Я переніс на фазенду всі свої речі, тварин, великого боа констриктора і ще більшу анаконду.

На фазенді з того часу, як я поїхав на Купарі, відбулося чимало змін.

Дуже багато нових робітників. Це люди з усіх кіпців сипу: чорні, жовті, білі. Моїх знайомих Гоймана і Паука вже немає.

Оглянув квартиру, в якій житиму на фазенді. Дві прохолодні кімнати з підлогою. На вікнах мідна сітка…