Джеральд Даррелл - Балакучий пакунок

Діти поїли, переодяглися в купальні костюми, взяли човен, а до нього й помпу, і поволочили його вниз кам’янистим схилом пагорба серед тонких пахощів чебрецю і мирта — туди, де навсібіч, скільки бачить око, простягався білий пляж. Блакитне плесо було спокійне, наче на ставі, і прозоре, як скло. Напомпувати човен виявилося нелегкою справою: діти раз у раз робили перерви, пірнаючи в морську прохолоду. Але врешті-решт готовий човен погойдувався на мілководді, ніби пухнаста блакитна хмарина. Діти забралися в нього і примостили найнеобхідніші для подорожі речі, які взяли завдяки наполяганням Пенелопи: велику пляжну парасолю і торбу з кількома пляшками лимонаду. Саймон і Пітер сіли на весла, а Пенелопа за кермо — і відчалили. Сонце палило нещадно, а з берега з маслинових дерев долинала монотонна музика цикад. Пропливши приблизно чверть милі [1] Миля — британська та американська міра довжини, що дорівнює 1609,344 м. (Тут і далі прим. ред.) , хлопці поклали весла і витерли піт з очей.

— Нічого собі, пекельна робітка! — промовив Пітер.

— Угу, — погодився Саймон. — Я просто плавлюся.

— Здається, ми вже далеченько запливли, — поспішила підтримати хлопців Пенелопа. — Усе-таки це ваш перший день тут, та ще й у таку спеку. Може, нам зупинитися десь тут перепочити?

Саймон глянув через плече. За кількасот ярдів [2] Ярд — британська та американська міра довжини, що дорівнює 91,44 см. над водою виступала довга полога піщана коса, утворюючи невеличку бухту.

— Як вам он та місцинка? — запитав він. — Може, там і пристанемо?

Вони зайшли на веслах у бухточку, кинули якір на мілині, встановили парасолю, що давала тінь завбільшки з добрячий гриб, і Пенелопа відкрила три пляшки лимонаду.

Вдячні і за той клаптик затінку, діти вмостилися під парасолею і пожадливо дудлили лимонад. Запаморочені спекою і зморені веслуванням, хлопчаки поснули, поклавши руки під голови. А Пенелопа зробила останній ковток, трошечки подрімала і вирішила піднятися на піщану дюну — поглянути, що там на тому боці. Пісок аж пашів на сонці й ступати по ньому було боляче. Але дівчинка таки видерлась аж на самий верх дюни і побачила, що пляж простягається вдалечінь аж до обрію — так їй здалося, — але повітря тремтіло від спеки, здіймалося марево і виразно розгледіти що-небудь було неможливо. Дівчинка вже хотіла повертатися назад під гостинний затінок парасолі, аж раптом щось привернуло її увагу.

Спершу їй здалося, що то уламок дерева, але якийсь занадто грубий і зовсім без гілок. Невідомий предмет легенько погойдувався на хвилях від подиху лагідного бризу, поступово наближаючись до берега — там, унизу, просто у Пенелопи під ногами. Дівчинка розгледіла у ньому великий брунатний паперовий пакунок, перев’язаний пурпуровою шворкою. Він прибився до берега, і тільки-но Пенелопа збігла до води, щоб роздивитися його зблизька, пакунок заговорив.

— Егей! — вигукнув пакунок рипучим голосом. — Земля, еге-гей! Їй-Богу, нарешті. Уся ця хитавиця — гойда-да, гойда-да — вкрай несприятлива для моїх нутрощів.

Пенелопа спантеличено витріщилася на знахідку. Це був звичайнісінький здоровецький коричневий паперовий пакунок розміром приблизно три фути [3] Фут — британська та американська міра довжини, що дорівнює 30,48 см. заввишки і два завширшки, перев’язаний пурпуровою мотузкою. Щось схоже на старовинний вулик.

— Морська хвороба — це просто мука, — провадив далі пакунок. — Моя прабабуся так страждала від неї, що її частенько нудило, навіть коли вона приймала ванну.

«Хто це тут розмовляє?! — вигукнула подумки Пенелопа. — Не може бути, що звертаються до мене».

Тільки встигла вона це подумати, як із пакунка почувся ще один голос. Тоненький, ніжний, мелодійний голосок, ніби відлуння маленького дзвоника на шиї у ягняти.

— Ой, замовкни вже зі своєю прабабцею і морською хворобою, — промовив голосок роздратовано. — Мене нудить так само, як і тебе. Я тільки хочу знати, що нам тепер робити?

— Ми на місці, — відповів той перший, рипучий голос, — завдяки моїм блискучим навігаційним здібностям. Залишилося тільки зачекати, поки хтось нас визволить.

Пакунок, вирішила Пенелопа, був усе-таки замалий, щоби там могла вміститися людина, не кажучи вже про двох, проте, без сумніву, звідти долинали два голоси. Дівчинці стало страшно і захотілося покликати Пітера і Саймона, щоб разом розібратися в усій цій містичній історії. Вона розвернулася і побігла до парасолі, де спали хлопці, навіть не здогадуючись про пригоду, яка розпочалася вже цієї хвилини.