Джеральд Даррелл - Балакучий пакунок

— Ну, тоді знайте: те, про що я розповім вам зараз, — страшна таємниця, розумієте? Нікому ані слова — ані пари з вуст.

Діти щиро пообіцяли зберегти в таємниці все, що їм розповість Папуга, вмостились довкола клітки і приготувалися слухати.

— Отже, — почав Папуга, — це було того року, коли Генджіст Ганнібал Джанкетберрі завершив своє чародійське навчання. Він був сьомим сином сьомого сина сьомого сина, тож немає нічого надприродного в тому, що саме він був найкращим серед студентів, пройшов навчальний курс із найбільшими успіхами й отримав, крім інших відзнак, орден Мерліна.

— Це що, найвища нагорода? — спитала Пенелопа.

— Цей орден засвідчує, що його власник — майже такий самий вправний чарівник, як і Мерлін, а Мерлін був незрівнянний. Отже, коли Генджіст Ганнібал завершив Університет магії з відзнакою і нагородами (серед яких були і три книги, про які я вже згадував, а також шпилястий капелюх і чарівна паличка), старий учитель попросив його обрати спеціалізацію і зробити на цьому ім’я. На ту пору країна кишіла нікудишніми чародіями, усі вони мурмотіли одні й ті самі старі заклинання, і вчитель Генджіста Ганнібала розумів, що, володіючи таким рідкісним талантом, його учень може досягти вершин. Після довгих роздумів Генджіст вирішив присвятити себе вичаровуванню міфічних істот, бо в ті часи ніхто цього ще не робив.

— Які це «міфічні істоти»? — прошепотіла Пенелопа Саймонові на вушко.

— Нереальні, уявні, наприклад, морський дракон, — прошепотів Саймон у відповідь.

— Невдовзі, — вів далі Папуга, — коли хтось хотів знати, скільки пальців на ногах у дракона чи якої довжини волосся у русалки, кожен, не вагаючись, звертався до Генджіста Ганнібала Джанкетберрі, бо він був найкращим спеціалістом у цій галузі. Щиро кажучи, саме він підготував левову частку інформації для Історії чотириногих бестій Топселла, але Топселл не віддав йому належне. Професійні ревнощі — ось головна причина, — Папуга замовк, заліз дзьобом під крило, витяг мініатюрну золоту табакерку, вдихнув дрібку тютюну і немилосердно чхнув у свою картату хустинку.

— Я ж казала, що без плаща ти застудишся, — сердито буркнула Дульчібелла. — Чому ти не прислухаєшся до слушних порад?

Папуга не звертав на неї уваги.

— Однак через кілька років, — провадив він, — Генджіст Ганнібал несподівано знайшов успіх у своїй поразці, якщо можна так висловитися. Він помітив, що люди більше не приходять до нього, щоб побачити ріг єдинорога чи пляшечку з попелом фенікса у світлі блискавки. І невдовзі збагнув: це означає, що люди перестали йому вірити.

Папуга замовк і подивився на дітей пильним і поважним поглядом.

— Я не розумію, — зізнався Саймон і насупився. — По-перше, якщо це були міфічні створіння, то вони не могли існувати насправді.

— Дурненький хлопчику, — відказав на це Папуга, — вони існують тоді, коли люди в них вірять.

— Я не розумію, яким чином щось або хтось може існувати лише тому, що ти в нього віриш, — вперто стояв на своєму Саймон.

— Не тільки ти, а й безліч інших людей цього не розуміє, — сказав Папуга. — Але подумай лише: колись ніхто не вірив у паровий двигун чи в пароплав, правда ж? Тому їх і не було, але згодом багато людей повірили в існування парового двигуна і пароплава — і тоді… р-р-раз!

— Гримить! — озвалася Дульчібелла.

— А потім парових двигунів і пароплавів стало так багато, що вони вже почали заважати нам пересуватися. Так само було і з міфічними істотами: поки люди в них вірили, їх було багато, але коли люди почали втрачати віру, тоді раптом… р-р-аз! — і їхня популяція зникла.

— О, знову гримить! — скрикнула Дульчібелла. — Може, зайдеш всередину чи так і стирчатимеш під блискавками?

— Ой, та помовч уже ти! — роздратовано кинув Папуга. — Краще візьми і сплети собі щось.

— Що-що? — перепитала Дульчібелла.

— Нічого! — відказав Папуга.

— Добре, я сплету запинало! — промовила вона. — Я завжди хотіла мати запинало!

— Невдовзі справи пішли геть погано, — повернувся до розповіді Папуга, — і Генджіст Ганнібал мало не збожеволів: єдинорогів залишилося лише чотири пари, морських драконів не можна було відшукати ніде ні за які гроші — це жахливо! І все це тому, що не залишилось нікого, хто б у них вірив.

— І як же пан Джанкетберрі зарадив цьому? — зацікавлено спитала Пенелопа.

Папуга обережно озирнувся, щоб переконатися, що їх ніхто не підслуховує, і таємничо прикрив дзьоба крилом: