Джеральд Даррелл: Балакучий пакунок

— А я думала, яйця несуть тільки кури, — зніяковіло зауважила Пенелопа.

— Кури несуть яйця, з яких вилуплюються курчата, — виправив її Папуга. — А золоті півники несуть яйця, з яких вилуплюються василіски.

Ця відповідь так спантеличила Пенелопу, що вона вирішила більше ні про що не запитувати.

— Золотий півник має знести яйце з василіском — і все, на цьому його місія вичерпана, — пояснював Папуга. — Тоді він зо два рази хвалькувато кукурікає і передає яйце в лапи жабам.

— Жабам? — вигукнула Пенелопа, тепер уже зовсім спантеличена.

— І що жаби роблять з ним далі? — спитав Саймон.

— Висиджують, що ж іще? — відповів Папуга. — Єдине, на що вони здатні, ті жаби, безмозкі безхребетні створіння. Єдине, що вони роблять добре, — висиджують яйця з василісками. Але знаєте, якщо ви й далі збираєтесь перебивати мене, я ніколи не закінчу цю розповідь.

— Пробач, — промовили діти з каяттям у голосі й принишкли.

— І ось, — вів далі Папуга, — одного разу василіски вирішили, що коли їм вдасться прибрати до рук Велику книгу чарів, то вона підкаже, як зробити так, аби золоті півники несли яйця щодня. Вони змовилися з жабами — а це, як відомо, легковажні, безглузді, піддатливі створіння — і разом не тільки захопили золотих півників, а й викрали три великі книги нашої країни. Коли ми з Дульчібеллою повернулися, нападники вже замкнули своїх бранців у замку й отримували яйця з майбутніми василісками, як… ніби… ну, як…

— Як на птахофермі, — підказав Саймон.

— Точно, саме так, — підтвердив Папуга. — За останніми підрахунками, у них зараз двадцять п’ять яєць. По одному щодня. Уся наша країна Міфологія скоро буде перенаселена василісками, якщо ми якось цьому не зарадимо, тобто якщо я не зараджу цьому. Розумієте, вже десь останні років двісті Г. Г. дуже слабкий і неуважний та залишає дедалі більше поточних справ на мене. Але я нічого не можу вдіяти без наших великих книг. Тому ми з Дульчібеллою надумали піти і вкласти трохи розуму в дурнуваті голови василісків, але посеред ночі нас схопили їхні поплічники, пришелепуваті, бридкі й нахабні жаби, загорнули нас у жахливий пакувальний папір і кинули в річку. Я Папуга! Кров у мені кипить від гніву! Чекайте-чекайте, кляті жабиська, я ще дістану вас своїми крилами!

— А що ж із паном Джанкетберрі? — запитала Пенелопа. — Бідолашний, що з ним сталося?

— Він був у відчаї, нещасний мій друг, — сказав Папуга. — Він сидів у своїй чарівній печері й тримав на руках дракониху, яка билася в істериці. Більше його я не бачив.

— Дракониху? — перепитав Пітер, він досі ніяковів у присутності цих незрозумілих створінь.

— Табіту, останню з драконів, — пояснив Папуга. — Досить мила по-своєму тваринка, але дуже непрактична. Вона дозволила василіскам забрати яйця, а коли зрозуміла, яку дурницю вчинила, то, як і слід було сподіватися, впала в істерику. Ніякої витримки в цих драконів.

— А ти не думаєш, що треба повертатися якнайшвидше? — тривожно запитала Пенелопа. — Поки малі василіски не вилупились?

— Думаю! — відказав Папуга. — Але я не можу цього зробити без сторонньої допомоги!

— Ми тобі допоможемо! — вигукнула Пенелопа. — Ми зробимо все, що треба, чи не так, Пітере, Саймоне?

— Так! — відповіли хлопці. — Що завгодно, ти тільки скажи!

— Які ви добрі! — сердечно мовив Папуга, втираючи сльози. — Дуже-дуже добрі…

— Хоча, правду кажучи, я зовсім не збирався тебе супроводжувати! — пожартував Пітер. — І допомагати впоратися з василісками!

— Так-так! — підхопив Саймон. — І з мерзенними жабами!

— То як, Папуго, можна нам поїхати з тобою? — запитала Пенелопа. — Я маю на увазі, що ми готові стати тобі в пригоді.

— Дорогі мої діточки! — Папуга розчулився до краю. — Ви такі шляхетні, такі великодушні… Звичайно, я буду радий, якщо ви зможете поїхати з нами. І буду невимовно вдячний за допомогу.

— Чудово! — вигукнув Пітер, підстрибуючи на радощах. — Усе, вирішено! Тільки як ми туди дістанемось?

— Поїздом, — підказав Папуга.

— Поїздом?! — вражено перепитали діти.

— Так. Спочатку тільки стежка вела до нашого входу. Але згодом проклали залізничну колію. Вузькоколійку, звичайно ж. Вона пролягає зовсім поруч із входом до країни Міфології, отже, мадам Гортензія підвезе нас просто до потайного місця, розумієте? Вона француженка, але з кращих із них. Якщо чесно — сам я не згадаю дороги до входу. Я добираюсь туди іншим шляхом. Але мадам Гортензія знає дорогу. Вона зараз на пенсії, живе у селі Дайкофта.