Ольга Хлудова - Хвилі над нами

По дорозі до палатки я зустріла юнака в окулярах. Він з цікавістю втупив очі в мої ласти. У нього в руках був дивний предмет — гумове підкладне судно з врізаними в стінку скельцями окулярів. Ласти і гумова трубка довершували спорядження. Ми обоє зупинилися на вузькій стежці і деякий час мовчки розглядали одне одного.

— Пробачте, — сказала я нерішуче, — це маска?

— Так, це моя конструкція, — недбало відповів власник оригінального спорядження. — А у вас є маска?

Я розгорнула рушник і з гордістю показала свою маску.

— Ви де плавали? — спитав юнак.

— Ось тут, — я мотнула головою у напрямку пляжу.

— Ну це зовсім не цікаве місце, от біля Кузьмича — справа інша. Я плаваю там.

— А що таке Кузьмич?

— Це скеля за мисом. Поруч з нею відразу глибоко і сила-силенна риби.

Я відчула себе нікчемним новачком, яким, власне, й була.

— Ви тут працюватимете? — спитав юнак.

— Так, збираємо безхребетних для альбома, — машинально відповіла я, думаючи про те, як би мені примазатися до компанії цього знавця тутешніх підводних угідь. Але юнак уже біг стежкою до моря. Я не наважилась його кликати.

— Ну, яке перше враження? — зустрів мене Микола. Він розбирав під сосною наші речі. Я мовчки розвела руками. Як передати словами побачене?

— Піди сам подивися, — і простягла йому маску.

— Ні, спершу ти йди снідати, а потім нам треба готувати робоче місце, — сказав цей педант і сухар, витягуючи обценьками цвяхи з кришки ящика. — Нам дали місце у залі музею, дуже світле й зручне. А плавати ми ще встигнемо, три місяці попереду.

Весь день пішов на організацію роботи і побуту. Палатка, що набрала строго геометричної форми, стояла в густій тіні. Стіл і лава стали коло стовбура. Целофанові мішечки з цукром і хлібом повисли на сучку, якнайдалі від земляних мурашок. Відро з водою і кухоль довершували картину похідного порядку і затишку. Смуга піретруму біля порога і ватка з тим же зіллям в отворі покрівлі назавжди перетяли мурашкам шлях до абрикосового дерева через мою постіль. Марлева запона за ідеєю повинна не допускати до нас москітів, але поки що вона в основному перепиняє дорогу нам, і після кожного відвідування палатки мені доводиться підшивати обірвані полотнища.

Увечері я пішла по молоко, а повернувшись, побачила Миколу під сосною у товаристві вже знайомого мені юнака. Цього разу замість оригінальної маски в його руках був ентомологічний сачок.

— Дозволь тобі відрекомендувати, — сказав Микола, — це Віталій Миколайович, син моїх давніх друзів.

— Ми вже трохи знайомі, — сказала я, — це той самий з медичною маскою.

— А ви вже й розповіли, — докорив мені Віталій Миколайович.

Віталій, як потім ми його називали, приїхав набагато раніше від нас і вже встиг ознайомитися з підводними пейзажами найближчих бухт. Він аспірант, за спеціальністю ентомолог, але так серйозно захопився підводним спортом, що весь вільний від роботи час проводив на морі. Для початку він запропонував нам оглянути район Кузьмичевого каменя, де, за його словами, було дуже цікаво. Вирішили йти туди зранку.

У розмовах не помітили, як стемніло. Щоб не принаджувати москітів, свічок не запалювали. У глибоких сутінках невиразно біліли троянди, вогні будинків за деревами, здавалося, повисли в повітрі. Незрозуміла мерехтлива заграва потроху розгорялася над Карагачем. Усе виразніше вимальовувалися на фоні світліючого неба «король» з «королевою» та їхній «почет».

— Місяць сходить, — зауважив Віталій.

Сріблястий окраєць вийшов з-за шпиля скелі. Ми мовчки дивилися, як повільно випливав з-за чорного каменя блискучий диск, як піднімався вище і вище. Віталій опам'ятався перший.

— Треба спати, — вирішив він, — завтра важкий день, встанемо раніше.

Віталій влаштувався у гуртожитку на горі. Колишня альтанка, де на другому поверсі стояло штук п'ять ліжок, продувалася вітерцем, і, за словами Віталія, ніяких москітів там не було. У нас в низовині стояла волога задуха. Палатка, незважаючи на тінь сосни, встигла нагрітися за день, і в ній було жарко й душно. Я довго не могла заснути. Долиною гриміло завивання джазу, простирала липли до тіла, щось шаруділо біля самого вуха. Перевернула подушку. Нічого нема, а шарудіння чути все виразніше. Тоді я вийшла з палатки і освітила ліхтариком парусину стінки. Величезний жук-усач сантиметрів п'ять-шість завбільшки і з вусами мало не чверть метра ворушився в жовтому промені ліхтарика. Микола тріумфував — такого красеня у нього ще не було. Ми знову залізли в задушливий морок палатки. Микола відразу ж заснув, чому я від душі заздрила, крутячись без сну з боку на бік на жорсткому матраці. У мене лящало у вухах від настирливого верещання радіоприймача.