Ольга Хлудова: Хвилі над нами

Микола дуже-таки спокійно поставився до блискучих перспектив дослідження підводних загадок Чорного моря. На його думку, це було потрібно для роботи, і не більше. Певна річ, після далекосхідних морів з їх трепангами і восьминогами, величезними крабами і підводними лісами, де водорості досягають по довжині кількох десятків метрів, бідні води Чорного й Азовського морів не становили для Миколи особливого інтересу. Що ж, колись і я згадуватиму з поблажливою посмішкою пейзажі наших південних морів. Тільки до цього було ще дуже далеко.

Я з новим запалом взялася за вивчення інструкції. Потім почалися дні спішної і важливої роботи, коли на деякий час довелося забути про підводні мрії.

Тільки іноді я потай тягла у ванну маску з трубкою і практикувалася там у затримуванні дихання. Виходило зовсім непогано: при абсолютній нерухомості майже півтори хвилини без зміни повітря в легенях.

Знайомі на всі лади вправлялися в дотепах і передбаченнях моєї долі. Більшість сходилася на тому, що захоплення незабаром пройде і все скінчиться щасливо, інші запевняли, що купувати для мене квиток на південь доведеться тільки в одному напрямі, прозоро натякаючи, що з експедиції мені не вернутися, треті передрікали розширення легенів — емфізему. І всі вони помилялися.

Зазирнувши в підводний світ, людина назавжди лишається там душею, начебто вона побувала у казковій країні фей. Потонути, маючи маску, ласти і трубку, значно важче, аніж без них. Зрозуміло, можливі непередбачені випадки — скажімо, у воді мене вхопить інфаркт. Але це так само легко може статися і в кімнаті, що навіть вірогідніше. У всякому разі переходити в Москві жваву вулицю, не дивлячись на світлофор, набагато небезпечніше, ніж займатися плаванням. Щодо емфіземи нічого не можу сказати, надто вже замалий мій підводний стаж.

Маска, ласти, дихальна трубка.

Я з нетерпінням лічила дні. Треба було б подумати про камеру для підводного фотографування, але, зовсім не уявляючи собі її конструкції, я була впевнена, що виготовити таку камеру надзвичайно складно.

Замість неї столярові було замовлено дерев'яну рамку з ручкою — підводний мольберт.

Призначено день від'їзду, а тут знову невідкладна робота, і довелося затриматись ще на два тижні. Минув новий строк, а ми ще були в Москві. Ящики з обладнанням стояли посеред кімнати і всім заважали. Обладнання було значно менше, ніж звичайно. На Карадагській біостанції, куди ми їдемо, для роботи дадуть бінокуляр і акваріуми. Але з собою треба брати палатку і все необхідне для тримісячного проживання під сосною. Директор біостанції обіцяв нам у листі найкращу сосну в їхньому парку, густу і розложисту.

На жаль, іншого житла на біостанції немає. Десятки студентів і вчених з’їжджаються сюди влітку, а приміщень для приїжджих недостатньо. Що ж, поживемо під сосною. Головне, що поруч буде море.

Ми виїхали на Карадаг наприкінці червня.

Останнє проміння сонця забарвлювало в рожеві й оранжеві тони вершину Карагачу. Майже прямовисні скелі фортечними стінами здіймалися до неба. Згризені вітром стрімчаки вивершували кам'яні бастіони. Наш шофер однією рукою крутив баранку руля, другою показував на окремі фігури зубчастої вершини.

— Це король і королева. Це почет, а там, на краю, трон.

У його голосі звучала законна гордість хазяїна, що показує рідкісні скарби заїжджим іноземцям. Ми пильно вдивлялися вгору. Справді, рожеві в промінні призахідного сонця «король» і «королева» ніби йшли до «трону», що повис над морем. Застиглий у догідливому уклоні почет шанобливо сунув за королівським подружжям. Унизу, коло підніжжя стіни, клубочилося темно-зелене шумовиння чагарників. Ще нижче, у долині, поміж крутих горбів, лежали глибокі присмеркові тіні. За густою зеленню парку, за білим будинком біостанції в імлі заходу тануло море. Машина спустилася з горба. Нас оточили прохолодні сутінки раннього вечора.

Ми пішли відрекомендуватися директорові біостанції. На диво життєрадісний і енергійний, невеликого зросту здоров'як з розкішною сивуватою чуприною і загаром спортсмена зустрів нас мов старих знайомих. Сутінки швидко густішали, і директор, Анатолій Миколайович, скоріше повів нас до обіцяної сосни.

Під деревами парку було майже зовсім темно. Пахло трояндами і розігрітою за день хвоєю. Колючі гілки хапали за плаття, листя гладило обличчя. На галявині у примарному вечірньому світлі височіла крона великої сосни, її густа хвоя покрівлею нависала над землею. Невиразні силуети дерев і кущів товпилися навколо.