Ольга Хлудова: Хвилі над нами

Перший шлях — складної і дорогої апаратури — акваланга. Це прилад, що складається з одного або двох балонів (п'яти-семи літрів кожний), в яких міститься повітря, стиснене до 150–200 атмосфер, і легеневого автомата, що регулює подачу повітря в легені водолаза під тиском, рівним тиску води. Запас повітря, залежно від глибини і виконуваної роботи, може забезпечити дихання під водою від кількох хвилин до години з лишком.

Щоб наповнити акваланг повітрям, треба мати компресор і складну систему фільтрів. Ці фільтри очищають повітря, що надходить до балонів акваланга, від пилу, масла і шкідливих домішок, але не можуть очистити його від чадного газу, найстрашнішого ворога. Домішка чадного газу в 0,15–0,20 процента вже смертельна для людини, а під водою небезпечні навіть 0,05 процента. Треба, щоб заряджання балонів відбувалося там, де немає працюючих двигунів внутрішнього згоряння, і бажано мати компресор з приводом від електродвигуна.

Акваланга в мене не було. Судячи з описів, для заряджання його потрібна безліч пристосувань, і практично все це було поки що недоступно. Довелося іти іншим, простішим шляхом, тобто задовольнитися маскою, ластами і дихальною трубкою. Їх у мене теж не було. Але зробити маску і трубку було б не дуже складно. Маючи їх, можна пливти коло поверхні води, дихаючи через трубку (шноркель, як її називали в інструкції), а пірнувши, залишатися під водою стільки часу, скільки дозволить запас повітря в легенях.

Інструкції та поради початкуючим я проковтнула впереміж з описами захоплюючих пригод під водою. Я напам'ять знала катехізис нирця і тренувалася в затримуванні дихання. Переламний момент настав у той день, коли в інституті демонстрували кінофільм «Голубий континент». Бажання побачити підводні чудеса набрало масштабів невідступної ідеї і штовхнуло мене на рішучі дії.

Перша викройка маски, зроблена за зразком бачених на екрані і на фотографіях у книгах, скоріше скидалася на намордник для дуже злої собаки. Наступний варіант вийшов уже трохи кращий, і, безсумнівно, рано чи пізно маску було б зроблено, коли б у самий розпал конструкторських мук до нас не завітав наш приятель Олег.

— Як ся мають ваші викройки? — спитав він поблажливо.

Я охоче поділилася з Олегом новими труднощами — не знала, як укріпити в гумі оглядове скло.

Покірливо вислуховувати міркування про підводні справи стало обов'язком усіх наших друзів. Але Олег слухав без звичайного інтересу. На новий варіант викройки він навіть не глянув. Нарешті я вичерпалась і лише тоді звернула увагу на вираз обличчя свого співрозмовника, вельми загадковий і непроникний.

Знаючи Олега, можна було не сумніватися, що в нього є якісь важливі новини.

У відповідь на мої розпитування він лише посміхався. Я не цікава, але не виношу, коли надто довго випробовують терпіння, і вже готова була спалахнути від обурення, коли Олег мовчки відкрив портфель і поклав на стіл чудову маску і дивно зігнуту трубку з гумовим загубником.

Божевільна надія, що все це призначено мені, на мить відібрала в мене мову.

— Вам треба дістати собі таку ж маску, а не фантазувати з викройками, — сказав Олег, зовсім не помічаючи моїх переживань. — Трубка зігнута внизу, що дуже зручно… — Він пояснював мені ще щось, але я вже не слухала.

Гума на масці була досить товстою і цупкою, а біля скла і на краях ставала все тоншою. Коли я наділа маску, вона зразу щільно лягла на обличчя; вдих носом — і вона притиснулась, не пропускаючи жодної струминки повітря всередину.

Олегові, видно, ані на хвилину не спадало на думку запропонувати мені своє спорядження. Він тільки дозволив зняти викройку з його маски і зробити креслення трубки. Тепер я зрозуміла всі помилки у власній конструкції, проте легше від цього не стало.

Тоді я не знала, як, поступово наклеюючи гуму шар за шаром, можна зробити чудову еластичну маску. Досить дебела і цупка гума моєї заготовки погано лежала на обличчі, боляче врізалася в шкіру і від порівняння з маскою Олега здавалася ще гіршою.

Не розповідатиму детально, як мені вдалося роздобути справжню маску, ласти і трубку. Але настав, нарешті, щасливий день, коли всі ці предмети лежали на моєму столі. Ласти, важкі жаб'ячі лапи з рубчастою підметкою здавалися предметом розкоші, без якого можна легко обійтися в підводному плаванні. Я ще не усвідомлювала, як важливо було їх мати.

Мабуть, у мене був досить придуркуватий вигляд, коли я, надівши маску і ласти, з шноркелем у роті ходила туди й сюди по кімнаті. Прозорі хвилі змикались над моєю головою, строкаті краби повзали по килиму, голуб на підвіконні обернувся на блакитну рибу…