Ольга Хлудова - Хвилі над нами

Я засинала під якусь самбу, маючи: твердий намір завтра ж надати роботу місцевому кримінальному розшукові. Залишалося нерозв'язаним тільки одне питання: втопити чи скинути в провалля власника радіоприймача. Під ці солодкі мрії я заснула.

Мене мучили підводні кошмари. То я пливу над ярами і раптом починаю падати вниз. То поринаю в темну воду, і мені не вистачає повітря, щоб спливти на поверхню. Задихаюся, притримую дихання, щоб не захлинутися, і… прокидаюсь від задухи. Виявилося, що я уткнулася носом у подушку і обома руками притискаю її до обличчя. В палатці нестерпно душно і жарко. Я вийшла надвір під місячне світло. В саду було трохи прохолодніше, Жоден листок не ворушився на верхівках дерев, залитих срібним сяйвом. Тиша і спокій лягли в долині. Довга і швидка тінь метнулася під столом, задзвеніла каструля. Це Тузик, цуценя з сусіднього котеджу, нишпорить, шукаючи здобичі біля палаток приїжджих. Вночі він трохи дичавіє: коли я кинула йому скоринку, він з вереском щез у кущах. Я знову поринула в задуху палатки і заснула важким сном.

Прокинулись ми досить пізно, коли сонце вже стояло над Карагачем. Запону, зрозуміло, було обірвано, і вона висіла фестонами. Хто з нас це зробив, невідомо. Мені здається, що довгі ноги Миколи трохи причетні до цього. Він думає інакше. Але, як би там не було, нас знову покусали москіти. У мене під очима набухає здоровезна гуля, особливо ж постраждали руки і ноги. Я до крові подерла собі шкіру, перш ніж догадалася збігати до лікаря в санаторій. Невеличка баночка анестезуючої мазі швидко повернула нам чудовий настрій. Москіти і пухирі від укусів надовго стали невід'ємною частиною нашого життя в саду, але ми їх уже не помічали.

Був пізній ранок, коли ми вирушили до Кузьмичевого каменя. Брязкаючі відра з пінцетами і банками та інші обов'язкові предмети спорядження трохи утруднювали дорогу.

Ми проминули ріньовий пляж, потім ледве помітною стежкою пішли вздовж урізу води — межі води і суші.

Перші камені з'явилися за глибокою і вузькою розколиною Чорного яру. З цього місця доріжку могла назвати доріжкою тільки людина з найнестримнішою фантазією. Треба вилізти на камінь заввишки півтора метра, повернутись трохи наліво, підлізти під звисаючий виступ скелі і зіскочити вниз на кам'яний виступ. Потім протиснутися боком між двома каменями і пройти кілька десятків метрів по осипу гострих уламків.

Як не дивно, через тиждень ми, вже не помічаючи перешкод, машинально лізли, стрибали, виверталися і пролізали поміж скелями, несучи в руках скляні банки і відра з водою. Почали навіть дивуватися з новачків, які скаржилися, що стежка до Кузьмичевого каменя не така вже рівненька, як їм казали. Ми ходили нею три місяці двічі-тричі на день, і до осені на скелях проторували справді якщо не доріжку, то щось схоже на неї.

Кузьмичевий камінь, або просто Кузьмич, як усі називають це місце, досить велика скеля, що метрів на Двадцять видається в море. Її схили входять у воду майже вертикально. Глибина біля підніжжя скелі — чотири-п'ять метрів. Поруч з Кузьмичем, прихилившись до нього боком, стоїть величезний округлий камінь. По невеличкій затишній бухточці розкидано скелі, більша частина їх міститься під водою, і лише деякі підносять над морем свої вологі темні голови. Надалі Кузьмичевий камінь став вихідною точкою для більшості наших екскурсій. Від нього починався по-справжньому важкий шлях по обвалах величезних каменів і вузькій кромці берегових скель вздовж стрімких стін Карадагу. В штильову погоду можна було пробратися подекуди по кісточки, подекуди по пояс у воді, а інколи й вплав до самого Планерського.

Кузьмичевий камінь.

Віталій розклав на виступах плоского каменя найнесподіваніші предмети. Безумовно, цей юнак мав пристрасть до медичного обладнання. Маску я вже згадувала. Але тепер, крім неї, була ще й грілка з вклеєним у стінку футляром від перехідних кілець. Пляшечка з гумовим клеєм, смужки гуми, ножиці, фотоапарат «Зеніт», вузькоплівкова кінокамера по черзі з'являлися з рюкзака. Я з цікавістю дивилася, як він просунув фотоапарат у проріз на грілці, ретельно заклеїв отвір смужкою гуми і… кинув усе в воду. Грілка, в якій, крім апарата, було й повітря, не потонула, чого я чекала з деяким острахом, а попливла, повільно погойдуючись, по воді. Віталій натяг ласти і свою дивовижну маску, схожу на зловісний коричневий місяць, і кинувся слідом за грілкою. За допомогою нескладного пристосування з грілки, футляра від кілець замість тубуса з вмазаним у нього фільтром ЖС-12 Віталій робив під водою чудові знімки. Але я навіть не заздрила йому тоді. Усе було таким новим і цікавим, що фотографування здавалося. далеким майбутнім.