Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

З незрозумілих причин у консула склалося враження, що наша мама добре володіє французькою мовою, і він ніколи не минав нагоди зав’язати з нею дружню бесіду. Іноді, на мамине щастя, їй вдавалося вчасно засікти серед вуличного натовпу його циліндр, і тоді вона хутко забігала в першу-ліпшу крамницю і купувала там різний непотріб, аж доки небезпека була позаду. Але частіше траплялось, що бельгієць несподівано виринав із бічного провулка й заскакував маму зненацька. Широко всміхаючись і крутячи ціпком, він наближався до неї, зривав з голови циліндр і низько вклонявся, гаряче стискаючи знехотя простягнуту руку й притискуючи її до бороди.

І от вони вже стоять посеред вулиці (раз у раз їх розділяє перехожий осел), консул виливає на маму цілу зливу французьких слів, артистично жестикулюючи циліндром та ціпком і анітрохи не зважаючи на збентежений вираз маминого обличчя. Зрідка консул робить паузи, примовляючи «n’est, раs, madame?» («Чи не так, мадам?») , і на це мама змушена відповідати. Зібравши всю свою мужність, вона демонструє досконале володіння французькою мовою.

32. Оui, оuі!(Так, так!)— вигукує вона, нервово усміхаючись і, якщо це звучить не досить переконливо, додає ще з більшим запалом: — ОUI, ОUІ!

Відповідь цілком задовольняла консула, і, по-моєму, він так ніколи й не втямив, що це було єдине французьке слово, яке знала мама. Але ці розмови вкрай виснажували її нервову систему, і варто нам було тільки зронити: «Мамо, дивіться, ондечки консул», як вона притьмом пускалася вниз по вулиці, забувши про свою звичну стриманість.

В певному розумінні уроки французької мови принесли мені деяку користь. Я не вивчив французької, це правда, але щоразу під кінець занять мене огортала така нудьга, що в свої опівденні вилазки в довколишній світ я вирушав з подвоєною енергією. Окрім того, звісно, я завше з нетерпінням чекав четверга. Теодор мав звичку приходити до нас одразу після сніданку (він приходив би й раніше, але не дозволяли правила доброго тону) і зоставався доти, доки високо над Албанськими горами сходив місяць.

Четвер він обрав не випадково, бо саме в цей день з Афін щотижня прилітав гідроплан і приводнювався в затоці неподалік від садиби. Теодор пристрасно захоплювався гідропланами. Єдиним місцем в будинку, звідки добре проглядалась затока, було горище, а там доводилося чимдуж витягати шию, ризикуючи випасти з вікна. Гідроплан незмінно прилітав тоді, коли ми пили чай; до нас долинало невиразне, глухе гудіння, таке слабке, що здавалося, може, то бджола. Теодор, котрий за звичаєм розповідав якусь історію, нараз спинявся на півслові, в очах його спалахував фанатичний вогонь, борода наїжувалась, і він увесь нашорошувався.

— Слухайте-но... е-е... чи не літак це?— говорив він.

Всі замовкали й прислухалися, тихе гудіння наростало. Теодор акуратно клав недоїдений коржик на тарілку.

Аг-га!— вигукував він, обтираючи пальці серветкою.— Авжеж, це таки напевно гудіння літака. е-е... гм... так.

Звук дедалі наростав, а Теодор сидів як на голках. Мама виручала його зі скрути.

— Може, підніметесь нагору й подивитесь, як він сідатиме?— пропонувала вона.

— О так... якщо ви не проти...— бубонів Теодор, зриваючись з місця.— Це... е-е... надзвичайне видовище... якщо ви справді не проти.

Двигуни літака гули вже в нас над головою, не можна було гаяти ні хвилини.

— Мене завжди... вражає... ви розумієте...

— Не баріться, Тео, мерщій!— підганяли ми хором.

І ми всі, промайнувши чотири сходові клітки, вривалися на горище. Роджер біг попереду, радісно гавкаючи. Пирскаючи сміхом, ми важко гупотіли по дощаній підлозі, розчиняли навстіж вікна й вихилялися назовні, прикипівши зором до гладенького плеса затоки, що в обрамленні оливкових дерев видавалося круглим блакитним оком.

Гідроплан, схожий на товстого незграбного гусака, пролітає над оливковими гаями, опускаючись нижче й нижче. Ось він вже над самісінькою водою, його відображення мигтить на лазуровій гладіні. Теодор, затамувавши дихання, стежить за його летом. Нижче, нижче... і раптом літак черкається об поверхню, лишає за собою розгорнутий пелюсток піни, мчить далі і нарешті сідає на воду. Він стрибає на брижах, а за ним віялом розбігається біла піна. Аж ось гідроплан стишує хід, зупиняється, і Теодор проводить пальцем по кінчику бороди й зітхає.

— Угу... так,— мимрить він, обтрушуючи руки від пилу,— це дійсно... е-е... захопливе видовище.

Вистава скінчилася. Тепер треба чекати наступного тижня, коли знову прилетить гідроплан. Ми зачиняємо вікна і галасливою юрбою спускаємося вниз — допивати чай. За тиждень повторюється точнісінько те саме.