Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

Довго вовтузячись з їжею, крадькома переправляючи Роджеру ласі шматки під стіл, я слухав розмови старших і мимоволі випустив з уваги моїх оригінальних нових підопічних. А в цей час Ларрі приніс із вітальні сигарети й сірники, відкинувся на спинку стільця і взяв до рота сигарету. Не знаючи про навислу наді мною небезпеку, я з інтересом дослухався до його жвавої розповіді, а він відкрив сірникову коробку.

Навіть зараз я твердо переконаний, що скорпіониха не замишляла нічого лихого. Просто вона була збуджена і роздратована тривалим ув’язненням, отож і скористалася першою ж нагодою, щоб утекти. Вискочивши з коробки разом з намертво прилиплими до неї дітками, вона побігла по руці Ларрі. Нараз розгублено спинилася і ледь-ледь підняла своє жало. Відчувши, що по його руці щось повзе, Ларрі зиркнув туди і... о леле!—що тут закрутилось!

Нажаханий Ларрі ревнув на все горло, від чого Лугареція впустила тарілку, а Роджер вискочив з-під столу і несамовито загавкав. Ларрі стріпнув рукою, і безталанна скорпіониха гепнулась на стіл між приборами Марго і Леслі, розсипаючи, мов конфетті, своїх діток. Розгнівана такою негречністю, вона метнулася до Леслі, вигнувши своє тремтяче від образи жало. Леслі скочив на ноги, перекинувши стільця, і різко змахнув серветкою. Скорпіониха покотилась по скатертині прямо на Марго, яка з переляку загула, наче паровоз.

Мама, спантеличена раптовою бучею, вдягла окуляри і закліпала очима, а в цю мить Марго плеснула на скорпіониху склянку води. Промахнувшись, замість скорпіонихи вона облила маму, яка абсолютно не виносила холодної води. Безсило хапаючи ротом повітря, мама не могла навіть протестувати. Скорпіониха сховалася під тарілкою Леслі, а її малята дико метались по столі. Збитий з пантелику Роджер, намагаючись внести посильну лепту в загальну паніку, гасав по кімнаті з шаленим гавканням.

— Знову цей клятий хлопчисько!..— ревів Ларрі.

— Дивіться! Вони повзуть сюди!— верещала Марго.

— Принесіть мені книгу!— кричав Леслі.— Не панікуйте, бийте їх книгою!

— Що з вами всіма відбувається?— допитувалась мама, протираючи окуляри.

— Триклятий хлопчисько... він погубить нас... Гляньте на стіл... Там по коліно скорпіонів...

— Мерщій... скоріше... зробіть що-небудь... Обережно, ой!

— Не верещіть, ради бога, а принесіть книгу... Замовкни Роджер!..

— Слава богу, мене не вкусили...

— Обережно... ось іще один... Швидше... Гвалт!..

— Та замовкніть нарешті і дайте мені книгу абощо...

— Але, любі мої, як могли скорпіони опинитися на столі?

— Цей клятий хлопчисько... В кожній сірниковій коробці в домі чаїться небезпека...

— Ой, він повзе прямо на мене... Гвалт! Рятуйте!

— Хрясни його ножем... ножем!.. Та бий же...

Оскільки ніхто не поклопотався роз’яснити Роджеру причини переполоху, у нього склалося хибне враження, що на сім’ю напав ворог і, отже, його обов’язок — захистити нас. Єдиною сторонньою людиною в кімнаті була Лугареція, і Роджер дійшов думки, що це вона в усьому винна, і гризнув її за ногу. Галасу, звичайно, тільки додалося.

Коли все так-сяк угамувалось, ми побачили, що маленькі скорпіончики встигли заховатися під тарілками, виделками й ножами. Після моїх палких благань і маминого прохання пропозицію Леслі знищити сімейство скорпіонів було відхилено, і товариство, ще не оговтавшись від переляку й роздратування, перейшло до вітальні. Доброї півгодини я збирав чайною ложкою малят і саджав їх на спину матері, а потім виніс на блюдечку надвір і з жалем випустив на садовий мур. У той день ми з Роджером допізна гуляли на узгір’ях, бо я передчував, що родині слід дати перепочинок і не навертатися їм на очі.

Наслідки цієї пригоди були різноманітні. У Ларрі розвинувся страх перед сірниковими коробками, і він відкривав їх з превеликою обережністю, спершу обмотавши руку носовиком. Лугареція шкутильгала по хаті з забинтованою ногою ще кілька тижнів по тому, як загоїлась рана, і кожного ранку, розносячи чай, показувала нам свої шрами. А для мене особисто ця історія мала значно гірші наслідки: мама дійшла висновку, що я знову відбиваюсь від рук і зараз саме час продовжити мою освіту. Поки мені підшукували домашнього учителя з усіх предметів, мама вирішила, що принаймні мою французьку мову слід освіжити не зволікаючи. Про все було домовлено, і Спіро почав щоранку відвозити мене до міста на уроки французької мови до бельгійського консула.

Будинок консула притулився в лабіринті вузьких смердючих провулків єврейського кварталу міста. Це був чарівний район — бруковані вулички з численними лотками, заваленими паками барвистого краму, горами блискучих льодяників, виробами з битого срібла, фруктами й овочами. Вулиці були такі вузькі, що доводилось раз по раз притискуватися до стін будинків і пропускати віслюків, нав’ючених товаром.