Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

Мені подобалась ця мальовнича частина міста, повна галасу й метушні, верескливої лайки перекупок, квоктання курей, гавкоту собак, протяглих криків чоловіків, що несли на головах величезні лотки з гарячими буханками хліба. Якраз у центрі цього району, на горішньому поверсі високої ветхої будівлі, втомлено схиленої над крихітним майданчиком, мешкав бельгійський консул.

Це був приємний маленький чоловічок з кумедною триклинною борідкою і дбайливо випещеними вусами. Він досить серйозно ставився до своєї служби і завжди був одягнений так, наче збирався на урочистий офіційний прийом: чорна візитка, штани в смужку, світло-брунатні гетри над наглянсованими черевиками, широка, спадаюча шовковим водоспадом краватка, прихоплена скромною золотою шпилькою. Довершував ансамбль високий осяйний циліндр.

О будь-якій порі дня його можна було стріти в цьому парадному вбранні на одній з вузьких брудних вуличок, де він граціозно пробирався між калюжами або тулився до стіни з вишуканою галантністю, пропускаючи осла і легенько постукуючи його по спині ротанговим ціпком. Городяни не вбачали в ошатному наряді дипломата нічого незвичайного. Вони думали, що консул — англієць, а оскільки, за їхніми уявленнями, всі англійці — лорди, то вони просто зобов’язані вбиратись належним чином.

Коли я приїхав до консула вперше, він запросив мене до кімнати, де висіли десятки фотографій у важких рамках,— фотопортрети самого господаря в різноманітних наполеонівських позах. На старомодних стільцях, оббитих червоною парчею, рясніли гаптовані серветочки, а стіл, за яким ми працювали, було застелено бордовою оксамитовою скатертиною з ядуче-зеленими торочками. Кімната вражала око своєю потворністю.

Щоб перевірити обсяг моїх знань французької мови, консул всадовив мене за стіл, витягнув грубий, обтріпаний том словника «Le Реtit Larousse» і розкрив його на першій сторінці.

— Прошу вас, читайте оце,— сказав він каліченою англійською мовою, і в його бороді привітно зблиснули золоті зуби.

Підкрутивши кінчики вусів, він міцно стулив губи, заклав руки за спину і спроквола попрямумав до вікна, а я заходився читати слова на літеру «А». Через пень-колоду здолав я перші три слова, коли раптом консул застиг на місці й стиха щось муркнув. Я був подумав, що його шокувала моя вимова, але, очевидячки, це стосувалося не мене. Буркочучи невиразно собі під ніс, мій учитель стрімголов ринувся до шафи й вихопив звідти солідних розмірів духову рушницю.

Заінтригований, я пантрував за ним із дедалі більшим зацікавленням, та все ж не без побоювань за своє життя. Консул хапливими рухами набив рушницю, розсипаючи дробинки по всьому килиму, відтак, пригнувшись, знову прокрався до вікна, сховавсь за шторою і рвучко визирнув на вулицю. Підняв рушницю, уважно прицілився невідомо у що і вистрілив.

Коли консул, сумовито хитаючи головою, одійшов од вікна і поклав рушницю на місце, я, немало здивований, помітив сльози в його очах. Він витяг із нагрудної кишені шовковий носовик завдовжки з ярд і гучно висякався.

— Ах-ах-ах!— скрушно промовив він.— Бідне створіння... Але нам треба працювати... Будь ласка, читайте далі.

Цілий урок мене тривожила думка, що отут, на моїх очах, скоїлося вбивство. Мабуть, консул розправляється з котрим-небудь сусідою-домовласником за законом кривавої помсти. Проте після четвертого уроку, коли консул все ще систематично бахкав з вікна, я второпав, що моя версія вочевидь безпідставна, хіба що родина, з якою він зводив рахунки, була дуже велика.

Лише за тиждень розкрилася таємниця безугавної стрілянини. Винні в усьому були коти. В єврейському кварталі, так само як і в інших кварталах міста, вони розмножувались стихійно і никали вулицями цілими сотнями. Ці бездомні тварини мали вкрай жалюгідний вигляд — облізлі, рахітичні, хирляві, всі в болячках і лишаях. Консул обожнював котів і тримав у себе трьох величезних вгодованих екземплярів перської породи. Проте, як людині вразливої вдачі, йому нестерпно було дивитися на голодних шолудивих представників родини котячих, що блукали на дахах перед його вікнами.

— Я не можу усіх їх нагодувати,— звірявся він мені,— і через те убиваю, щоб зробити щасливими. Бідолашкам так ліпше, але мене це страшенно пригнічує.

Власне, кожен, хто побачив би цих котів, зрозумів би, яку важливу й благородну місію взяв на себе маленький бельгієць. Отак і йшли наші заняття, з регулярними перервами, коли консул прожогом кидався до вікна, аби відправити в благословенніший світ іще одного сірому. Після кожного пострілу западала тиша, ми складали останню шану небіжчикові, потім консул гучно сякав носа, трагедійно зітхав, і ми знову поринали в нетрі французьких дієслів.