Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

Весна непомітно перейшла в довгі жаркі дні літа, залиті сонцем, пронизані дзвінким співом цикад, від якого вібрував увесь острів. На полях уже дозрівали качани кукурудзи, загорнуті в шовкову кремову бахрому з червонястими краями. Якщо зірвати з качана листя і запустити зуби в ряди перламутрових зерен, то рот ваш одразу наповниться густим молочним соком. На виноградних лозах пістрявіли невеличкі теплі грона; оливкові дерева вгиналися під тягарем добірних плодів, матових нефритово-зелених крапельок, а в помаранчевих гаях у темному глянсуватому листі зріли помаранчі — їхні рябі зеленаві щоки немовби шарілися від збентеження.

Угорі, на пагорбах, серед кипарисів і вересу, кружляли зграйки метеликів, схожі на розвіяні вітром конфетті; час од часу котрийсь із них присідав на листок, щоб відкласти там яєчка. Під ногами у мене цвірчали, мов заведені, коники; вони очманіло літали понад вересом, виблискуючи крильцями на сонці. Серед миртів обережно совались богомоли, уповільнено, мляво — справдешнє уособлення зла. Ці миршаві зелені страховиська мали круглі жовтуваті очі, в яких горів хижацький божевільний вогонь. Вигнуті передні ноги з гострими зубчастими торочками, підняті у вдаваному благанні до світу комах,— благанні такому пристрасному, такому впокореному,— ледь-ледь здригалися, коли поруч пролітав метелик.

Надвечір, коли ставало прохолодніше, цикади замовкали і натомість з’являлися зелені жабки, приклеєні до тугих листків цитринових дерев коло джерела. їхні вибалушені очі неначе гіпнотизували вас; спинки сяяли глянцем так само, як і цитринове листя; голосові мішки роздувались, і жабки заходились таким пронизливим кваканням, що здавалося, їхні вологі тільця от-от луснуть від напруження. Після заходу сонця короткі зеленаві сутінки швидко згасали, переходили в ліловий присмерк, і в прохолодному повітрі розливались вечірні пахощі.

Сіруваті жаби, вкриті вигадливими, як на географічній карті, бурими плямами, скрадалися в заростях високої трави під оливами, де мінлива хмарка комах-довгоніжок пливла над землею, ніби тонкий прозорий серпанок. Жаби сиділи, кліпаючи очима, а тоді зненацька хапали неуважну довгоніжку і всідалися знову, дещо зніяковіло тягнучи пальцями до свого здоровенного рота звислі кінці тендітних крилець та ніжок. А вгорі, на облупленій стіні старого саду, серед пухких килимків смарагдового моху та розсипів мініатюрних поганок, статечно походжали парами маленькі шоколадні скорпіони.

Море було спокійне, тепле, схоже на чорний оксамит,— ні хвильки, ні брижів. Удалині на обрії чистою рожевою загравою мріло узбережжя Албанії. Заграва чимдалі густішала, розтікалася по небу, випромінюючи яскраве світло. Аж ось над пасмом шпилястих гір сходив повний, винно-червоний місяць, і на темній гладіні моря відбивалась рівна багряна доріжка. Сови, що вже безгучними тінями літали від дерева до дерева, здивовано скрикували, дивлячись на місяць. А світило пливло дедалі вище й вище, рожевіло, потім золотіло і нарешті срібного кулею вкочувалося в царство зірок.

На початку літа в мене з’явився вчитель Пітер, високий гарний юнак, випускник Оксфорду. Його консервативні погляди на освіту не могли, ясна річ, припасти мені до душі. Однак мало-помалу атмосфера острова непомітно входила йому в кров, він відтанув і зробився цілком нормальною людиною. Спершу наші уроки були для мене страшенно обтяжливими: вічна морока з дробами, відсотками, геологічними шарами й теплими течіями, іменниками, дієсловами, прислівниками. Проте з плином часу магічне проміння сонця обігріло Пітера, дроби й відсотки більше не здавалися йому сенсом життя і потроху відступили на другий план. Навіть більше, Пітер збагнув, що всі тонкощі геології та гідрології можна розтлумачити значно дохідливіше під час купання в морі і що найдоцільніший спосіб викладати англійську мову — це надати мені можливість щодня писати самостійні твори, а потім виправляти в них помилки.

Він запропонував вести щоденник, але я відмовився, бо в мене, як і в кожного натураліста, вже був один щоденник, куди я систематично занотовував свої дослідницькі спостереження. Якщо завести другий щоденник, то чим же я його заповнюватиму? Пітер не знав, що на це відповісти. Тоді я сором’язливо висунув пропозицію спробувати перо на чомусь серйознішому й цікавішому. Скажімо, чому б не написати книгу? Пітер трохи спантеличено погодився, оскільки проти книги не знайшов ніякого резонного заперечення.