Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

Отож я почав щоранку проводити щасливу годину за письмовим столом, створюючи, розділ за розділом, захопливий роман епопею, в якому ми з родиною здійснювали подорож навколо світу і дорогою ловили найрізноманітніших представників фауни. Я писав свою книгу в стилі пригодницьких романів, через те кожен розділ у мене закінчувався моторошною сценою — на маму нападає ягуар або ж Ларрі борсається в кільцях гігантського пітона. Часом ці ситуації бували такі заплутані й небезпечні, що назавтра мені з превеликими труднощами вдавалося визволити своїх родичів зі скрути цілими й неушкодженими.

Поки я, висолопивши язика, самовіддано трудився над моїм шедевром, в перервах обговорюючи з Роджером карколомні сюжетні ходи, Пітер і Марго вирушали на прогулянку до старого саду помилуватись квітами. На мій подив, обоє вони раптом почали виявляти підвищену зацікавленість ботанікою. Отак приємно для всіх нас минав кожен ранок. У перші дні нашого знайомства час од часу на Пітера ще нападали докори сумління, тоді мій роман перебирався в шухляду письмового столу і ми заглиблювались у математичні нетрі. Та коли літні дні подовшали, а зацікавленість Марго садівництвом значно зросла, ці прикрі періоди наставали все рідше й рідше.

Після горезвісної пригоди зі скорпіонами мені відвели простору кімнату на другому поверсі, де я міг тримати своїх підопічних, і в родини зажевріла непевна надія, що тепер, нарешті, пощастить зосередити всю звірину в одній частині будинку. Ця кімната (я гордо іменував її кабінетом) приємно пахла ефіром та метиловим спиртом. Тут я складав численні довідники з природничої історії, щоденники, мікроскоп, скальпелі, сачки, колекціонерські торбинки та інші цінні предмети. У великих картонних коробках зберігались колекції пташиних яєць, жуків, метеликів, бабок, а вгорі, на полицях, вишикувалися пляшки, в яких було заспиртовано такі курйози, як чотириноге курча (подарунок чоловіка Лугареції), розмаїті ящірки й змії, пуголовки на різних стадіях розвитку, малятко-восьминіг, троє бурих щуренят (данина Роджера) і крихітна черепаха, що тільки-тільки вилупилася з яйця і не змогла пережити суворої зими.

На стінах висіли поодинокі, але зі смаком дібрані прикраси: сланцева плитка зі скам’янілими рештками рибини, фотографія

моєї власної персони, де я тисну руку шимпанзе, опудало кажана. Опудало я набивав власноруч і надзвичайно пишався ним. Попри мою недосвідченість в галузі таксидермії, опудало вийшло цілком схоже на кажана, надто ж коли дивитись на нього з другого кінця кімнати. Розгорнувши крила, воно сердито мружилося зі стіни, прикуте до свого коркового планшета.

Проте коли настало літо, спека дійняла кажана: він прив’янув, хутро його потьмяніло, і новий таємничий запах поповз по кімнаті, приглушуючи звичайні аромати ефіру й спирту. Бідолашка Роджер, адже це його спершу звинуватили в усіх гріхах! І лише згодом, коли сморід уже просочився в спальню Ларрі, ретельне розслідування привело до мого опудала. Отака несподівана халепа! Під тиском старших опудало довелось викинути.

Пітер пояснив, що я неправильно обробив його, і пообіцяв навчити мене точної технології обробки, якщо я роздобуду ще одного кажана. Я сердечно подякував йому, але обережно попросив не розголошувати цього, оскільки передчував, що всі домашні віднині ставитимуться до мистецтва таксидермії дуже упереджено і мені довго доведеться настроювати їх на погідний лад.

Мої старання запопасти ще одного кажана були марні. Озброєний замашним бамбуковим києм, я годинами при світлі місяця чатував у вузьких оливкових алеях, проте кажани шугали повз мене блискавично. І все ж поки я марне очікував нагоди, щоб оглушити кажана, мені вдалося спостерегти декількох рідкісних тварин під час нічного полювання. На схилі пагорба молоде лисеня жадібно розшукувало комах, рило землю ще незміцнілими лапками і, відкопавши жука, з хрускотом споживало його. А то якось із-за миртових кущів вибігло п’ятеро шакалів; вони на мить остовпіли, уздрівши мене, а потім швидко розтанули між деревами, наче тіні. Вздовж рядів олив, над самою травою, на безшелесних шовкових крилах плавно, достоту як великі чорні ластівки, кружляли дрімлюги, ганялися за п’яними довгоніжками.

В одну з ночей на дереві я примітив пару вовчків. У дикому збудженні вони гасали по всьому гаю, перестрибували, мов акробати, з гілки на гілку, ковзали вгору-вниз по стовбурах. Освітлені місяцем, їхні пухнасті хвости мигтіли, немов завитки сизого диму. Мене просто зачарували ці звірята, і я поклав собі зловити одного з них. Звісно, найкраще робити це вдень, коли вони сплять. У пошуках кубла вовчків я старанно обнишпорив густі оливкові гаї, але тільки згаяв час, бо в кожному корчастому стовбурі було дупло з півдюжиною виходів.