Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

— Мабуть, ви були з ним занадто чемні,— сказав Ларрі.

Для Леслі прихід весни означав м’яке свистіння крил диких голубів та припутнів або раптову появу ще якої-небудь дичини серед миртових хащів. Він обійшов усі мисливські крамниці, радився з фахівцями і нарешті з гордістю приніс додому новеньку двостволку. І відразу ж заходився розбирати й чистити її, а я стояв поруч, зачаровано дивився на блиск металу і вдихав із насолодою важкий запах мастила.

— Правда ж, красунечка?— примовляв він розчулено, скоріше до себе, аніж до мене.— Правда ж, ясочка?

Він голубив свою гарну рушницю, бистрі блакитні очі його сяяли. Нараз скинув її на плече, цілячись в уявну зграю птахів на стелі.

— Бах!.. Бабах!— вигукував він захоплено.

Леслі ще раз протер рушницю шматиною, обережно поставив у куток біля ліжка.

— Гайда завтра на полювання?— запропонував він, висипаючи з пакета на ліжко червоні набої.— Дикі голуби з’являються близько шостої. Отой згірок за долиною — якраз годяще місце.

І от ми з Леслі крокуємо крізь досвітній туман, минаємо принишклі оливкові гаї, підіймаємося крутосхилом, де миртове гілля вгинається під краплями густої роси. Стоїмо нагорі, серед виноградних лоз, чекаємо, коли розвидніє і появляться птахи. Враз бліде світанкове небо вкривається темними цятками, вони рухаються швидко, як стріли, ми чуємо трепетання крил. Леслі

вичікує. Стоїть, широко розставивши ноги, притиснувши рушницю до стегна, і зірко стежить за птахами. А вони все ближче й ближче, ось уже над нами і, здається, зараз зникнуть за сріблястими, мерехтливими кронами олив.

В останню мить рушниця лягає на плече, блискучі стволи націлено в небо, легкий поштовх і звук пострілу, ніби тріскає гілка в нічному тихому лісі. Коли на поясі Леслі висить п’ятеро скривавлених, пониклих пташин, він затискує рушницю під пахвою, запалює сигарету й насуває капелюх на очі.

— Ходімо,— каже він.— Досить з нас. Дамо цим бідолахам перепочинок.

Ми вертались через оливкові гаї, залиті сонцем, де серед листя, мовби невеликі монетки, рожевіли зяблики. Пастух Яні виганяв на пасовище своїх кіз. Його смагляве обличчя з жовтими від нікотину вусами привітно всміхалося до нас; з-під важкої накидки з овечої шкури вузлувата рука посилала нам дружнє вітання.

— Херете!— вимовив він глибоким голосом гарне грецьке привітання.— Херете кіріе... Щастя вам.

Кози розбрелись серед олив, гучно мекаючи одна до одної, дзвіночок ватага ритмічно подзенькував. Радісно співали зяблики, а в миртах берестянка, схожа на мандарин, виводила трелі. Острів, напоєний росою, ярів у променях ранкового сонця; всюди бурунило життя. Щастя вам! А що ж іще, окрім щастя, могли ми тоді почувати?

Щойно ми влаштувались і почали насолоджуватися життям на острові, Ларрі, з типовою для нього великодушністю, написав усім своїм друзям і запросив їх приїхати до нас. Те, що в будинку заледве вистачало місця навіть для нашої родини, очевидно, пройшло повз його увагу.

— Я запросив тут декого в гості на тиждень-другий,— якось вранці кинув він мамі мимохідь.

— Чудово, синку,— необачно відповіла мама.

— Я подумав, що добре буде поспілкуватися з розумними, цікавими людьми. Це нас збадьорить.

— Сподіваюсь, вони не занадто інтелектуальні, любий.

— Боже мій, мамо! Звісно, ні; це напрочуд милі, прості люди. Не розумію, чому ви так боїтесь інтелектуалів.

— Мені з ними якось не по собі,— жалібно сказала мама.— Сама я не належу до високоосвічених і не можу підтримати розмову про поезію й таке інше. А їм чомусь здається, що оскільки я твоя мати, то мені по силі вести з ними довгі балачки про літературу. І завжди вони звертаються зі своїми безглуздими запитаннями саме тоді, коли я готую обід.

— Я не примушую вас дискутувати з ними про мистецтво,— розсердився Ларрі,— проте, гадаю, можна було б трохи приховати своє захоплення низькопробним чтивом. Ось я невтомно заповнюю наш дім справжніми книгами, і що ж? Ваш столик у спальні вгинається під тягарем довідників з кулінарії і садівництва, та ще цих страхітливих детективних романів. Ніяк не збагну, де ви їх дістаєте?

— Це зовсім непогані детективи,— захищалась мама.— Я позичала їх у Теодора.

Ларрі коротко, сердито зітхнув і повернувся до своєї книги.

— Краще б ти повідомив у ^Швейцарський пансіонат», коли вони прибувають,— зауважила мама.

— Навіщо? — здивувався Ларрі.

— Щоб там забронювали кімнати,— так само здивувалась мама.