Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

— Як це мило, що ви завітали до нас... давно хотіли познайомитись... все бракує часу, ви ж розумієте... дні летять... Марго стільки розповідала про вас... почастуйтесь коржиком,— на одному диханні пролепетала вона, сліпучо всміхаючись і пригощаючи гостя коржиком.

— Надзвичайно люб’язно,— промимрив турок чи то до нас, чи то до самого себе.

Запала мовчанка.

— Він тут на канікулах,— оголосила раптом Марго, наче в цьому було щось унікальне.

— Та невже?— шпигнув Ларрі.— На канікулах? Неймовірно!

— Я був одного разу на канікулах,— сказав Леслі з повним ротом пирога,— точно це пам’ятаю.

Мама нервово переставляла чашки.

— Цукру?— запропонувала вона мелодійним голосом.— Покласти вам ще цукру?

Так, дякую.

Знову пауза. Ми всі дивились, як мама наливає чай і напружено підшукує тему для розмови. Нарешті турок звернувся до Ларрі.

— Ви пишете, здається?— запитав він з цілковитою байдужістю.

Ларрі блиснув очима. Мама, помітивши небезпеку, негайно втрутилася в розмову, перш ніж Ларрі встиг відповісти.

— О так,— усміхнулась вона,— він пише, день у день. Безперервно друкує на машинці.

— Мені завжди здавалось, що я зможу першокласно писати, якщо спробую,— сказав турок.

— Справді?— озвалась мама.— Далебі, я гадаю, тут потрібен талант, як і багато в чому іншому.

— Він добре плаває,— повідомила Марго.— Запливає страшенно далеко.

— Я не боюсь,— скромно сказав турок.— Я прекрасно плаваю і тому не боюсь. На коні я теж не боюсь, бо вмію чудово їздити верхи. Можу вправно стернувати, навіть коли тайфун, і теж без усякого страху.

Він граціозно сьорбав свій чай і схвально дивився на наші обличчя, де бачив благоговіння.

— Розумієте,— пояснив він на той випадок, якщо ми не втямили суті,— розумієте, я не з боязких.

Назавтра після чаювання Марго одержала від турка записку із запрошенням піти з ним увечері в кіно.

— Як ви гадаєте, мені треба йти?— спитала вона маму.

— Як хочеш, доню,— відповіла мама і твердо додала: — Тільки скажи йому, що я також піду.

— Славненький вечір вас чекає,— прокоментував Ларрі.

— О ні, мамо, будь ласка, не йдіть,— запротестувала Марго,— він подумає, що ми якісь дивакуваті.

— Дурниці, доню,— невпевнено відповіла мама.— Турки звикли до всяких охоронців... згадай лише їхні гареми.

Того вечора, причепурившись, мама й Марго пішли з турком у кіно. В містечку був один-єдиний кінотеатр просто неба, і ми розраховували, що сеанс закінчиться не пізніше десятої. Ларрі, Леслі і я нетерпляче очікували їхнього повернення. О пів на другу ночі Марго й мама, ледь живі від утоми, добрели додому і безсило попадали на стільці.

— О, так ви повернулись?— мовив Ларрі.— А ми вже були подумали, що ви втекли разом з ним, роз’їжджаєте тепер по Константинополю на верблюдах, і вітерець грайливо тріпоче вашою чадрою.

— Це був жахливий вечір,— простогнала мама, скидаючи туфлі.— Справжні тортури.

— Що сталося?— запитав Леслі.

— Почати з того,— сказала Марго,— що в нього нестерпні парфуми. Мене вони одразу запаморочили.

— Ми сиділи так близько до екрана, що в мене розболілась голова,— розповідала мама.— А людей набилося, мов сардин у бляшанці. Я ледве дихала. І на довершення всього мене почала кусати блоха. Тут немає нічого смішного, Ларрі. Мені було непереливки. Здається, він це помітив... бо весь час якось підозріливо зиркав на мене. Потім, під час перерви, він приніс нам нудно солодких східних ласощів, ми обсипалися цукровою пудрою, і я мучилась від спраги. А під час другої перерви подарував нам букети квітів. Уявляєте, квіти посередині фільму! Ось букет Марго, на столі.

Букет був величенький, з весняних квітів, перев’язаний барвистими стрічками. З торбинки мама витягла букетик фіалок, прим’ятий, наче він побував під копитами коня-ваговоза.

— А це мої квіти.

— Але найгірше — то зворотна дорога,— сказала Марго.

— Так, просто страхіття,— згодилась мама.— Ми не взяли таксі, а протеліпалися кілька годин в старезній тарадайці. Сердешна коняка зовсім знесилилась, я, вмираючи від спраги, намагалася бути гречною, а цей йолоп витріщався на Марго й виспівував турецьких пісень про кохання. Так би й порішила його. Я вже думала, що ми ніколи не дістанемось додому. Навіть біля нашого пагорба неможливо було спекатись його. Він повідомив, що о цій порі року тут багато змій, і супроводжував нас із величезною палицею. Знаєш, Марго, надалі прошу тебе вибирати приятелів трохи обачніше. Вдруге я такого не перенесу. Я боялась, що він проведе нас аж до дверей, і тоді доведеться запросити його в дім.