Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

— Хіба можна запрошувати людей у дім, де все розвалюється на цурки від одного тільки погляду! Доведеться докупити нових меблів, нема ради. Ці гостини дорого нам коштуватимуть. Такого з нами ще не було.

Наступного ранку Спіро повіз маму, Марго й мене до міста купувати меблі. Ми завважили, що на вулицях більш людно

й гамірно, ніж завжди, але спершу не надали цьому значення. Коли ми вийшли з крамниці і посунули звивистими вуличками до того місця, де стояв наш автомобіль, юрба закрутила нас у коловороті. Народу чимдалі прибувало, натовп, нуртуючи, поніс нас уперед всупереч нашій волі.

— Мабуть, щось відбувається,— кинула репліку спостережлива Марго.— Може, фієста або якийсь мітинг.

— Нам би тільки дістатись до машини,— хвилювалась мама.

Але юрмовище змело нас у протилежний бік і виштовхнуло

на центральний майдан міста. Народу там зібралось — яблуку впасти ніде. Я спитав одну літню селянку, що тут відбувається. В очах її засвітилась гордість:

— Це святий Спірідіон, кіріа. Сьогодні можна піти до церкви і поцілувати йому ноги.

Святий Спірідіон був покровителем острова. Його мощі в срібній труні зберігалися в храмі, і раз на рік урочиста процесія носила їх по місту. Цей всемогутній святий міг здійснювати бажання, зцілювати хвороби, творити чудеса, якщо вдавалось вибрати для прохання слушний момент, коли він перебував у благодушному настрої. Остров’яни обожнюють його і кожного другого хлопчика називають на його честь Спіро. Сьогодні якраз і випав той день, коли відкривали труну, дозволяли віруючим цілувати взуті в тапочки ноги святого і звертатися до нього з проханнями.

Склад натовпу свідчив, як високо шанували святого Спірідіона на Корфу. Там були старі селянки в ошатних чорних сукнях, їхні чоловіки з білими вусами, похилі, наче оливи; бронзові, мускулисті рибалки в сорочках, заплямованих чорнильною рідиною спрутів, а також каліки, сухотники, розумово неповноцінні, хворі й немічні, немовлята в пелюшках з блідими, восковими личками, зморщеними від надривного кашлю. Я помітив навіть декількох бритоголових, дикуватих з вигляду пастухів-албанців у широченних плащах з овечої шкури.

Різнокольоровий людський потік повільно вливався в темні двері церкви, і нас, мов камінчики, втягнуло в цей потік. Марго опинилась далеко попереду мене, а мама лишилася десь позаду. П’ятеро товстих, як подушки, селянок щільно стиснули мене, обдаючи запахом поту й часнику, а мама безнадійно загубилась між двома велетнями-албанцями. Натовп рішуче виніс нас сходами вгору аж до дверей.

У церкві було тьмяно, наче в колодязі; лише біля однієї стіни жовтими шафранами світилися вогники свічок. Бородатий священик у чорному ширяв, немов стрімкий птах, спрямовуючи живий ланцюг до великої срібної труни і далі, до виходу на вулицю. Труна, схожа на сріблясту хризаліду, стояла вертикально, з долішньої її частини визирали ноги святого, взуті в гарні вишиті тапочки.

Кожен, підходячи до труни, схилявся, цілував ноги, шепотів молитви. А згори, крізь скло саркофага, на грішників дивилося чорне, висохле обличчя мумії з виразом крайнього невдоволення. Стало ясно: хочемо ми цього чи ні, нам теж доведеться цілувати ноги святого Спірідіона. Я озирнувся й побачив, що мама робить відчайдушні зусилля пробитись до мене, однак її албанський ескорт не вступається ані на дюйм. Упіймавши мій погляд, вона повела очима на труну й енергійно захитала головою.

Я був спантеличений, і обидва албанці також. Вони пантрували за мамою з неприхованою підозрою. Певне, їм здалося, що вона от-от знепритомніє, і небезпідставно,— кров прилила їй до щік, а міміка робилась чимраз експресивнішою. Доведена до відчаю, вона геть-чисто відкинула обережність і голосно зашепотіла мені через голови прочан:

— Скажи Марго... не треба цілувати... цілуйте повітря... цілуйте повітря.

На жаль, я не встиг передати Марго мамині слова. Моя сестра, схилившись до ніг святого, вже палко цілувала їх, на превелике здивування й захоплення натовпу. Коли надійшла моя черга, я, слухаючись мами, гучно цмокнув повітря, дюймів на шість вище лівої ноги мумії. Відтак людський потік поніс мене далі й виштовхнув на вулицю. Марго, задоволена, чекала нас на сходах. Аж ось і мама вилетіла з церкви під тиском могутніх рамен пастухів.

— Ці пастухи...— знесилено зронила вона,— такі грубі... а запах мало не доконав мене... суміш часнику й ладану...

— Нічого,— безжурно сказала Марго.— Все це можна витерпіти. От якби тільки святий Спірідіон виконав моє прохання!