Джеймс Шульц - Ловець орлів

Раптом у мене за спиною пролунав голос Оготи:

— Послухайте-но! Ці двоє розмовляють мовою навахів. Мабуть, вони щось замишляють проти нас.

Не знаю, що б я йому відповів, якби цієї миті не почув вигуку Насітіми:

— Погляньте! Південний загін помітив ворога!

Ми зірвалися на ноги. Справді, стежками, що вели в поріччя, бігли, розмахуючи ковдрами, наші воїни. Люди в полі, помітивши їхній сигнал, стрімголов кинулися до пуебло. З пагорбів на сході також спускалися воїни третього загону. Ми зрозуміли, що ворог наближається з південного сходу, понад річечкою Поквоге, якої не видно було з Чорного Плато.

— О, наші жінки і діти! Невже ми не встигнемо їх урятувати? Вперед, мої хоробрі тева! За мною! — вигукнув Оговаса і перший почав спускатися в долину.

Ось і настав час мого страшного випробування: там, на полях Поквоге, мені судилось стрітися з моїм рідним народом — навахами. Я знав, що серед них можуть бути мої близькі родичі. Біжучи слідом за Насітімою, який ні на крок не відставав від Оговаси, я думав свою думу. «Чи можу я воювати з рідним народом? Ні! Чи можу я зрадити добрих тева — Келеману, Насітіму, Чороману — всіх, хто мене любить і кого я люблю? Ні! О боги! Вкажіть мені стежку, на яку ступити!» — заблагав я подумки. Але відповіді я не почув.

Я ніби марив. Ледве усвідомлював, що не відстаю від Насітіми, а брат біжить поруч. Ми спустилися з плоскогір’я і перетнули поля Поквоге. Тут я завважив, що ми рухаємося не до пуебло, а на схід, у той же бік поспішали воїни південного загону. Не відразу я втямив, у чому річ, але нарешті збагнув: ми хотіли врятувати наших коней. Коли прийшла весна і почалися набіги навахів, ми на ніч заганяли коней у пуебло, а щоранку хлопчаки-пастушки під охороною трьох воїнів виводили їх на пашу. Пастухів призначали старійшини кланів. Сьогодні вранці наші пастушки погнали табун на схід од пуебло, а зараз вони разом із воїнами східного загону намагалися довести його додому.

Ми злилися з південним загоном і побігли ще швидше, але попереду вже виринули на конях навахи. їх було понад сто. Вони несамовито мчали нам навперейми, і я знову, як сім років тому, почув дикий спів воїнів прерій. Колись мені подобалися ці пісні, але тепер вони звучали страшно, відразливо.

Тим часом пастухи і воїни східного загону квапливо підганяли табун, а ми бігли їм на виручку. Та нам було вже ясно, що ми не встигнемо. Навахи оточили табун, коли нам лишалося до нього кроків сто. Вони галасували, співали, розмахували ковдрами, стріляли в наших пастухів і воїнів. Вони, певне, замислили заволодіти табуном раніше, ніж ми настигнемо.

Проте забрати наших коней виявилося не просто. Коні добряче схудли за останній місяць, бо паслися тільки вдень, а вночі стояли зачинені. Виснажені, вони знехотя корилися навахам, розбредалися, тікали в кущі, наче кролики. Щоб зібрати їх докупи, навахам доводилось раз по раз вертатися. Нарешті ми підступили до ворога зовсім близько, і наші воїни почали стріляти. Я звів рушницю, прицілився, але відчув, що не зможу натиснути на спуск. Оглянувшись, я помітив, що мій брат теж опустив лука. Тоді я закричав мовою навахів:

— Родичі! Друзі! Не забирайте коней. Не кривдіть тева і йдіть собі додому!

Я кричав довго, забувши, що тупіт, шум пересилюють мій голос. Три вершники-навахи відстали од свого загону, завертаючи коня, що відбився од гурту. Один із них озирнувся, натягнув тятиву лука. Я впізнав його. Це був Білий Яструб, молодший брат моєї покійної матері. Я високо здійняв рушницю і помахав нею, аби привернути до себе увагу. Потім гукнув його на ім’я, але він навіть оком не скинув, вистрілив із лука й поскакав далі.

— Це наш дядько! — вигукнув брат. — Наш дядько Білий Яструб! О, якби ми змогли з ним поговорити!

Тим часом навахи не стали морочитися з кіньми, що відбилися од гурту. Вони швидко погнали табун у гори, а тева сумно дивилися їм услід. Усіх гнітила думка, що тепер доведеться на спинах носити з лісу дрова, бо в пуебло не залишилося коней. Оговаса звелів підібрати наших убитих і поранених, але в цю хвилину до нього підбіг Огота.

— Вождю, вислухай мене! — вигукнув він.

Показуючи пальцем на мене і мого брата, він закричав:

— Я вимагаю, щоб ти дозволив нам убити оцих двох! Вони зрадники! Вони не хотіли битися з нашими ворогами. Ми бачили, що робив Вампін. Він гукав своєму родичеві-наваху, щоб той не щадив нас! Він розмахував рушницею і вмовляв наваха перебити всіх нас. Я сам це бачив! І не тільки я.