Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Я не боягуз. Усе було так, як я сказав, — озвався Огота.

Він хотів ще щось додати, але військовий вождь повернувся до нього спиною й заговорив із Насітімою. Вирішили негайно вирушати до Поквоге.

Незабаром ми вибралися з долини і далі один за одним побрели стежкою. Попереду йшли воїни, за ними жінки, а замикали процесію ще кілька чоловіків. У разі нападу з тилу вони повинні були захищати жінок. Чоромана несла списа, а Келемана щита вождя ютів. Ішли мовчки. Не чути було ні сміху, ні жартів, вдови оплакували своїх чоловіків, тож було не до радощів. Опівночі ми спустилися до річки, а на світанку переправилися на другий берег і ввійшли в Поквоге. Нас зустрічав натовп людей, їм ми розповіли про бій із ютами.

Старий касик повернув мені орлине пір’я.

— Я передумав, — сказав він. — Ти сам повинен передати пір’я Поаню, адже ти спіймав орла.

Опівдні я підійшов до будинку старенької і покликав її на ім’я. Вона звеліла мені зайти, але я вагався. Надто вже не хотілося мені переступати поріг її житла й знову побачити священну змію, яка наганяла на мене страх і викликала відразу. Але коли Поаню вдруге гукнула мене, я мимоволі послухався. В маленькій кімнатці стояв дивний неприємний запах. Коли мої очі призвичаїлись до темряви, я побачив, що стара сидить біля вогню і пильно дивиться на мене.

— Ти вбив орла, — почала вона. — Я знала, що невдача не спіткає тебе. Ні разу я не помилилася в людях. Подай мені пір’я.

Мовчки я простяг їй пір’я і повернувся до дверей. Мені хотілося якнайшвидше вийти звідси на сонце, але вона жестом звеліла мені сісти навпроти неї, і я знову послухався, не передчуваючи, що побачу й почую ще в цій напівтемній задушливій кімнаті.

Ніжно гладячи орлине пір’я, Поаню сказала мені:

— Сьогодні вранці наш Касик Літа був тут, у мене. Ми говорили про тебе.

Я промовчав, не здогадуючись, що вони могли говорити про мене.

Стара провадила далі:

— Ти спіймав орла. Незважаючи на те, що він роздряпав тобі обличчя, ти не випустив його і задушив. Потім ти бився з ютами і вбив двох — вождя і воїна. Ти хоробрий.

__ Ні, не хоробрий, — перебив я. — Мені було страшно, дуже страшно, я не тямив, що роблю. Мені, власне, нічого й не залишалось, як битися з ними.

Не звертаючи уваги на мої слова, Поаню мовила:

— Ось чому я хочу допомогти тобі.

Вона наскубла пуху, що вкривав шкуру орла, і зробила два жмутики. Потім вирвала гарні пір’їни на хвості і, відклавши їх убік, простягла мені жмутик пуху.

— Цей пух знадобиться тобі для молитовних паличок, — сказала вона. — І трохи пір’я я тобі дам. Ти пришиєш його до свого головного убору.

Вона підвелася й відсунула грати, що загороджували вхід до сусідньої кімнати. Там почувся шерех, потім щось затріщало. Через хвилину пролунав голос Поаню, звернений до змії:

— Годі, годі, не сердься! Це я, твоя прислуга Поаню.

Вона повернулася, тримаючи в руках здоровенну змію. Хвіст змії звисав аж до долівки. Стара від важкої ноші ледве пересувала ноги. Сівши знову біля вогню, вона опустила змію на долівку. Гримуча змія підняла хвоста і підповзла до мене. Я похолов, хотів було схопитися й вибігти, але стара нахилилася, притягла до себе змію і, гладячи її, промовила:

— Ні, ні! Зостанься тут, зі мною.

І змія, ніби зрозумівши слова старої, згорнулася клубком у неї біля ніг. Я бачив, як палали її очі, а вузенького язичка вона то висовувала, то ховала. На довгому хвості стирчали погримки.

Поаню кинула по дрібці священного борошна на всі чотири сторони світу і затягла таку журливу пісню, що в мене мурашки побігли по спині. Потім узяла жмутик орлиного пір’я і почала гладити ним змію по голові. Змія лежала нерухомо, здавалося, вона дуже любить, коли її гладять. Промимривши якесь закляття, Поаню простягла мені пір’я і сказала:

— Тепер ти можеш іти. Про те, що тут бачив, не говори нікому, крім Насітіми і членів Патуабу. Цей обряд я здійснила заради тебе і за згодою Касика Літа. Його звичайно відправляють тільки для дорослих воїнів, але я хотіла нагородити тебе за діла, що їх ти зробив для мене і всіх жителів Поквоге.

— Поаню, ти дуже добра до мене! — сказав я.

Тримаючи в одній руці пір’я, а в другій пух, я підвівся і попрямував до виходу. Вона нічого мені не відповіла, тільки махнула рукою і затягла інші пісні Патуабу. Змія, згорнувшись клубком, завмерла у неї біля ніг.

Я перетнув майдан, зійшов по драбині на дах і тут зустрів Чороману. Сяючи від радості, я показав їй подарунок Поаню.