Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Молитовний пух і військові пір’їни! — вигукнула вона. — Де ти їх узяв?

— Це пір’їни орла, якого я спіймав. Мені дала їх Поаню, — відповів я. Мене поривало розповісти їй про все, що відбувалося в таємничому житлі старої, але, пам’ятаючи її волю, я промовчав. Сказав, що хочу пришити ці пір’їни до мого головного убору, а Чоромана зголосилась зробити це сама. Ми увійшли до Келемани, і вона сказала, що пришив половину пір’їн. Вони взялися до роботи, а я поглядав на них і прислухався до їхньої тихої пісні. Це був щасливий день для мене!

Увечері, залишившись із Насітімою на самоті, я розповів йому все, що чув від Поаню, а він порадив мені не розкривати нікому своєї таємниці. У мене було багато ворогів, і Насітіма не хотів, щоб я розпалював у них заздрощі.

Наближалась зима. Ми з братом і Насітімою їздили в ліс по дрова. Треба було запастися дровами до холодів. З нами їздили також сусіди і друзі. Ми завжди брали з собою зброю, бо не були певні, що юти не стежать за нами і не чекають слушної нагоди, аби помститися за свого вождя. Коли ми ще не заготували дров і на півзими, до нас з’явилися два посланці з пуебло Санта-Клара. Зупинившись на Південному майдані, вони зажадали зустрітися з нашим військовим вождем. Оговаса вийшов до них, і вони повідомили йому новину: навахи, команчі, юти й апачі уклали угоду і вирішили знищити усіх нас, землеробів. І я, і Самотній Шпиль одразу збагнули, що нам доведеться воювати з навахами, нашим рідним народом. Ця думка доводила мене до відчаю.

У Поквоге та інших пуебло, що розкинулися вздовж Ріо-Гранде, люди були пригнічені, стривожені. Вони знали, що в будь-який момент ворог може напасти на них. День минав за днем, а ворог не давав про себе знати. Нарешті настала зима, і в горах випав глибокий сніг. Тепер ми були впевнені, що навахи не зможуть подолати гірського хребта. Олені, лосі, індики зійшли з гір у поріччя, і ми майже щодня ходили на полювання. Незважаючи на сильні морози, ми, як і досі, їздили в ліс, аж поки запаслися дровами на всю зиму.

Зимові місяці минули спокійно, народ збадьорився, повеселішав, але з приходом весни знову ожила тривога. Коли настала пора сіяти, ми по черзі виходили в поле. Одні працювали, інші охороняли пуебло, причому жінки повинні були допомагати чоловікам. Щовечора перед заходом сонця Оговаса призначав вартових. Три загони по двадцять осіб вирушали на північ, схід і південь від пуебло і, зачаївшись, охороняли тих, хто працював на полях.

Пора сівби завершувалась, коли ми дізналися, що великий загін навахів напав на жителів пуебло Санта-Клара, які працювали в полі. Багато тева загинуло.

За цей час Насітіма, брат і я тричі ходили на вартування. Оговаса покликав нас і вчетверте, сказавши, що сам поведе наш загін на північ.

Ми рано полягали спати, а встали удосвіта. Келемана приготувала нам добрий сніданок. Було ще темно, коли ми, побравши зброю, спустилися на майдан, де Оговаса вже збирав воїнів свого загону. Всі вишикувалися в ряд. Нас було дев’ятнадцятеро разом з Оговасою. Перелічивши нас, він запитав, хто ж двадцятий.

— Огота, — відповів один із воїнів.

— Ха! Ну, певно ж! — вигукнув вождь.

— Ходімо без нього, — запропонував хтось.

— Авжеж. Нам не треба таких! — залунали голоси.

— Ні, він піде з нами! Підіть і приведіть його сюди! — сердито закричав Оговаса.

Та в цю хвилину з’явився Огота. Він ішов спроквола, ніби знехотя. Вилаявши його за запізнення, вождь повів наш загін.

Нам випало вартувати на Чорному Плато. Вже сходило сонце, коли ми зійшли на плоскогір’я. Ми побачили, що воїни південного загону вже піднялися на гору в другому кінці долини. Третій загін заховався в ялівцю, що вкривав пагорби на сході. Ранок був погожий, теплий. Ніде не видно було ворожих загонів, але ми знали, що вони бродять поблизу. Сонце піднялося ще невисоко, коли з пуебло вийшли жінки, чоловіки й невдовзі розбрелися полями. Я бачив, що на нашій ділянці працюють Келемана і Чоромана. Вони саджали кукурудзу, тобто виконували нашу роботу, тоді як ми, чоловіки, змушені були сидіти без діла. З великою радістю ми пішли б у поле, якби моєму народові тева не загрожував напад навахів, з якими я був кровно споріднений. Мені було сумно. Ми з братом сиділи трохи осторонь від решти воїнів. Нахилившись до нього, я сказав йому мовою навахів:

— Брате, як мені важко! Наше рідне плем’я йде проти добрих, мирних тева. Ми повинні покласти край цій ворожнечі!

— Мабуть, легше повернути річку назад! — сумно озвався брат.