Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Заходь! — озвалася вона.

Відгорнувши завісу на дверях, я зайшов до темної задушливої кімнати.

— Бачу, ти спіймав кроля, — почала вона. — Я знала, що невдачі бути не може. І повернувся ти рано.

Вона встала, підійшла до дверей, що вели до сусідньої кімнати, відсунула грати з вербових гілок. Потім жестом прикликала мене і звеліла кинути кроля. Коли він м’яко впав на долівку, я почув, як заторохкотіли пагримки на хвості священної змії. Мурашки побігли в мене по спині.

Зробивши своє діло, я хотів чимшвидше вийти на свіже повітря, але Поаню затримала мене і звеліла стати навколішки перед гратами. Мовою, якої я досі не чув, якої не розумів, вона молилася Священній, час від часу називаючи моє ім’я. Я тільки здогадувався, що вона молиться за мене. Довго вона так молилась, а потім нарешті відпустила мене.

Того дня ми досіяли кукурудзу, а наступного ранку пішли допомагати Кутові. Його поле розкинулося на південь від пуебло, біля підніжжя скель, які утворювали східну стіну каньйону. Зі сходу з ним межувало поле військового вождя Оговаси. Сьогодні він працював із дружиною та дочкою. Із заходу прилягало поле Теті, його обробляла вдова Теті, два її сини і небіж Огота. Далі починалися густі чагарники, що простяглися на північ і спускалися до річки. На скелях перебував південний загін воїнів, ми добре могли їх розгледіти: одні стояли, інші сиділи на краю безодні.

До нас долинали голоси людей, які працювали на полі Теті. Певно, Огота був чимось дуже вдоволений: він співав, сміявся, пускався в танок. Потім гучно сказав:

— Ну, тітко, завтра ввечері члени Патуабу зберуться на раду. Я знаю, чим вона скінчиться: цих двох буде засуджено до смерті! Так мені повідомили мої друзі. Коли б уже швидше настав завтрашній день.

Ми не розчули, що відповіла йому тітка. Насітіма і Кутова порадили мені пропустити повз вуха все, що я чув, але я й не збирався встрявати в суперечку. Огота висловив уголос те, про що весь ас думав я. Я боявся, що мені й братові залишилося жити всього два дні. Насітіма хоч і бадьорився, але я бачив: він також страшенно переживає. Він не знав, хто з членів Патуабу підтримуватиме нас. Навіть своїм дружинам члени таємної ради рідко відкривали свої думки і плани. Здебільшого вони слухали інших, а самі мовчали.

Чоромана працювала поруч; підійшовши ближче, вона прошепотіла:

— Може, Огота знає, яку ухвалу винесе Патуабу? Вампіне, не випробовуй долі! Піди і сховайся десь поблизу, а ми тобі повідомимо про ухвалу Патуабу. Якщо тебе засудять на смерть, тоді ми троє— ти, твій брат і я — покинемо Поквоге і ніколи сюди не повернемося.

Я похитав головою.

— Ні, Чоромано, це було б боягузтвом. Я не можу піти потай із Поквоге. Якби ми були зрадниками, як вважає Огота…

Я не встиг договорити, бо цієї миті залунали гучні вигуки, співи. Із хащ, що вкривали схили гір, вискочили воїни і помчали до пуебло. Люди, які працювали на полях, бігли попереду.

Так я знову почув у долині Поквоге пронизливий бойовий клич і військову пісню мого рідного племені — навахів. Це був той самий загін, що відібрав у нас коней.

З усіх боків до пуебло збігались люди з полів. Туди щодуху мчали і воїни трьох сторожових загонів. Нам було ясно, що пуебло не витримає ворожого натиску, адже залишилися там старі, жінки та діти. Одні жінки повилазили на дахи будинків, розташованих обабіч вузького проходу, інші барикадували браму. Що вони втримають ворога під мурами, я не вірив. Тож гукнув братові, який ні на крок не відставав од мене:

— Коли прибіжиш у пуебло — кричи навахам, щоб припинили битву й уклали мир із тева! Якщо серед ворогів є наш дядько, ми благатимемо і його, адже він так шанував нашу маму!

Ми п’ятеро — Оговаса, Насітіма, Кутова, брат і я — бігли разом. Праворуч невеличкими гуртами також мчали чоловіки, а наші помічниці-жінки трохи відстали. Оготи з нами не було. Озирнувшись, я помітив, що він біжить поруч із Чороманою. Південний сторожовий загін уже спустився з гір і доганяв нас.

Від пуебло нас віддаляли кілька сотень кроків, коли навахи підступили до забарикадованої брами й зав’язали бій із першими тева, що примчали з полів. Багатьох вони прикінчили кийками і списами на місці. Ми знали: Поквоге ми втратимо назавжди, якщо навахи встигнуть розібрати барикади на вході. Але мудрими людьми були предки, котрі споруджували це пуебло. Дахи будинків, що прилягали до вузької вулички, трималися на товстелезних підпорах, а на дахах довгими рядами лежало велике каміння. У разі нападу це каміння можна було скидати вниз.