Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Де Самотній Шпиль?

— Убитий! — відповів я, показуючи на труп.

Вона кинулась до нього, обхопила обома руками і заридала.

Чоромана принесла води. Ми промили Насітімі рану на голові, а коли він опритомнів, допомогли йому сісти. Воїни зносили мертвих і поранених у пуебло. Прийшли обидва касики й почали розпитувати нас про втрати. Раптом Касик Зими вигукнув:

— Де ж Огота?

Йому не відповіли, тоді він повторив своє запитання. Раптом Чоромана, що бідкалася коло батька, схопилася на ноги й сердито промовила:

— Я скажу тобі все, що про нього знаю. Він був із нами, жінками, край поля. Коли чоловіки помчали в пуебло, він одстав, підбіг до мене, схопив за руку і потяг за собою. Він хотів, щоб я втекла й заховалася десь разом із ним. Я подряпала йому обличчя, вкусила за руку. Він мене відпустив. Тоді я наздогнала Келеману і більше його не бачила. Огота боягуз! Напевно, він ховається десь у кущах.

Коли Чоромана змовкла, воїн, який очолював південний сторожовий загін, голосно сказав:

— Так, Огота там, у кущах! Але тепер він не ховається. Він помер.

— Помер! — закричала його мати.

— Але навахів там не було. Хто ж його вбив? — утрутилася його тітка.

— Я можу тільки підтвердити, що він помер як боягуз, — відповів воїн.

— Це ти його вбив! — зарепетувала мати Оготи. — Ти чи хтось інший із твого загону! Відповідай! Я вимагаю, щоб ти признався, хто його вбив! Убивця також помре!

Схоже, що вона хотіла видряпати йому очі, але воїн уперто мовчав.

Так загинув мій ворог Огота.

То був сумний день для всіх нас, жителів Поквоге. Тридцять п’ять чоловіків і сім жінок було вбито. Зойки, плач лунали в кожній оселі. Ми поклали Насітіму на м’яку постіль. Потім Келемана, Чоромана і я перенесли тіло мого нещасного брата до річки й поховали його на березі. З нами була стара Поаню, вона втішала нас, як могла.

Настав вечір. Того дня ми нічого не їли, але голоду не відчували. Насітіма тихо стогнав, а ми з Келеманою оплакували покійника. Потім прийшла Чоромана, принесла соснових трісок і розклала вогонь. Поцілувавши мене, вона сіла поруч із Келеманою, обняла її, мов малу дитину, і стала втішати. Раптом ми почули з майдану голос якогось діда! Він вигукував одні й ті ж слова:

— Ви, хто оплакує загиблих, дайте душі розраду! Ви не навіки розлучилися з ними — настане час, коли ви зустрінетеся з ними в прекрасному потойбіччі!

— Але ж мій любий, мій гарний син! Як рано він пішов туди! — заголосила Келемана.

Потім пролунав голос нашого старого касика:

— Послухайте, члени Патуабу! Ради завтра не буде! Ми зберемося через шість днів. Зустрінемося не тут, а в ківі Людей Зими.

Я зовсім забув, що завтра мала вирішитися доля моя і мого брата. Але тепер уже ніхто не міг його засудити.

— Отже, замість одного дня мені залишилося жити ще шість днів, — озвався я.

— Ти збожеволів! — вигукнула Келемана. — Сьогодні ти врятував Поквоге. Невже ти віриш, що Патуабу засудить тебе?

— Можеш бути спокійний — усі підтримають тебе. — кволим голосом промовив Насітіма.

Але мені здалося, що він сам не певний цього.

— На раді вони оберуть нового військового вождя! Чи не тебе, Насітімо, — розмірковувала Чоромана.

— Ні, не мене, — відповів він. — До кінця життя я буду лише Самайо Охкі.

— Я знаю, кого вони оберуть! — сказала Келемана.

— Я також знаю! Вождем буде Вампін, мій майбутній чоловік! — вигукнула Чоромана.

Я не хотів говорити про свої сумніви. Члени Патуабу, які завжди збиралися в літній ківі, тепер зустрінуться в ківі Людей Зими — друзів і родичів Оготи. Це не віщувало мені нічого втішного. А мені, як ніколи, зараз так хотілося жити!

Незважаючи на велике наше горе, ми мусили працювати. Наступного ранку Келемана і я засіяли поле Кутози, а потім заходилися лагодити поливні канали на нашій ділянці. Працювали мовчки і думали лише про Самотнього Шпиля, який покинув нас навіки.

Настав шостий день. У полі робити було нічого, і ми залишилися вдома з Насітімою. Він ще не зовсім оклигав і почувався безпорадним і кволим. День тягся страшенно довго, ми майже не розмовляли. Коли сонце сіло за обрій, до нас завітала Чоромана. Сумно подивившись на мене й не зронивши ні слова, вона сіла біля Келемани. Нарешті на Південному майдані пролунав голос нашого касика. Він кричав, що заходить сонце, і кликав усіх членів Патуабу до північної ківи. Тоді Чоромана сказала, що допоможе Келемані провести Насітіму. Обидві жінки взяли його попідруч і вивели з будинку, а я залишився сам.