Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Так, він вільний, і члени Патуабу обрали його військовим вождем Поквоге, — повідомив Насітіма.

Почувши це, обидві жінки наче очманіли з радості. Вони плакали, сміялися, обнімали й цілували Насітіму і мене. Потім заходилися готувати вечерю. Чоромана, скінчивши свою роботу, сіла біля мене й сказала:

— Вампіне, незабаром ти станеш моїм чоловіком. Завтра я почну будувати наш дім. Мені допоможуть Келемана, моя мати і тітка.

— Чудово! — відповів я. — До мого повернення ти збудуєш дім.

— До твого повернення? Ти кудись ідеш? Куди?

— На захід. У країну навахів. Помщуся за брата, за тридцять п’ять убитих тева.

— Ні, ні! Ти не підеш! Тебе вб’ють! — закричала вона, обнімаючи мене.

— Насітімо! Одного сина ми втратили, — озвалась Келемана. — Вампіна я не пущу! Він не піде воювати з тими страшними навахами!

— Послухайте, жінки! — різко мовив Насітіма. — Не встрявайте не в своє діло. Через три дні наші касики і шаман винесуть ухвалу. Якщо Вампін піде воювати з навахами, я також піду з ним. Невдовзі ми дізнаємося, воюватимемо ми чи залишимось тут.

— А якщо ви підете на війну, то і я піду з вами! — пролунав голос Кутови.

Він прийшов по Чороману. Не говорячи й слова, вона схопилась і вибігла з кімнати.

Рано-вранці вона знову завітала до нас і сказала:

— Вампіне, сьогодні я почну будувати наш дім. Я впевнена, що касики не дозволять вам залишити долину Поквоге.

— Ми повернемся в Поквоге, і тут, у цьому пуебло, я працюватиму до кінця свого життя, — мовив я. — А ти починай будувати наш дім, щоб до мого повернення він був готовий.

Рятуючись від докорів та скарг Келемани і Чорома-ни, ми з Насітімою побрали рушниці й пішли в поле. Ввечері, коли ми повернулися в пуебло, я побачив, що моя Чоромана почала надбудовувати другий поверх над будинком своєї матері.

Настав вирішальний день. Увечері ми з Насітімою пішли в північну ківу, де вже зібралися члени Патуабу. Не було тільки головного шамана, але невдовзі і він з’явився. Шаман сказав, що хоч у своїх видіннях не бачив мертвих ворогів, але бачив призвістки того, що боги схвалюють таку війну. Тоді Касик Літа оголосив нам, що вони схвалили моє рішення, і тева воюватимуть з навахами. Потім він запитав мене, чи обдумав я план походу. Я відповів, що хочу виступити чимшвидше. Я поведу воїнів, які зголосяться йти зі мною, і не тільки з Поквоге, а й з інших пуебло. Всі члени таємної ради погодилися зі мною, а двоє блазнів виявили бажання піти в сусідні пуебло і сповістити про похід проти навахів. Із Поквоге ми вирішили виступити через п’ять днів.

Через три дні повернулися блазні й принесли радісну звістку: багато воїнів з інших пуебло захотіли приєднатися до нашого військового загону. П’ятого дня надвечір усі зібралися, а шостого, як смеркало, ми вийшли з Поквоге. Було нас триста дванадцять чоловік.

Ми рухалися тільки вночі, й над ранок третього дня перейшли гірський хребет і побачили країну навахів. З воїнів лише я знав цю пустельну країну, а мої супутники здивовано похитували головами, не розуміючи, як люди живуть на цих неродючих рівнинах.

Щоб не привернути уваги навахів, я відвів загін у довгий каньйон, який простягнувся на північний захід, до річки Сан-Ларго. Тут ми мусили перебути до вечора.

Я добре знав це місце. У цьому каньйоні мій батько часто розбивав табір. Воїни порозв’язували торби з провізією і взялися їсти, але мені не хотілося. Мене раптом охопила велика туга. Я відійшов убік і трохи походив по каньйону. Згадував батька, матір, ровесників, з якими тут грався. Біля підніжжя скелі я натрапив на маленьку халабуду: її колись ми з братом збудували з гілок. Я не міг стримати сліз.

Коли я повернувся до своїх супутників, вони змусили мене з’їсти сушеного м’яса і кукурудзяних коржиків. Насітіма тим часом виставив вартових і розіслав розвідників. Я ліг і заснув, і мені наснилась мати: вона сумно дивилася на мене, за щось мені докоряючи, але я не чув слів. Я прокинувся з тяжким серцем. І я тільки й думав, що про моє видіння, намагаючись розгадати його. Ми рушили в дорогу, йшли ніч. А на світанку знову заховалися в каньйоні, і тоді я нарешті знайшов відповідь: моя мати не хотіла, щоб я воював із навахами, моїм рідним народом! Але що мені було робити? Якби я відмовився вести далі загін, сказали б, що я боягуз. І раптом я пригадав слова, які часто говорила батькові моя покійна мати: «Дай спокій мирним землеробам тева. Воюй краще з іспанцями, які незабаром заволодіють нашою землею». Ось що вона говорила мені уві сні! Мати хотіла, щоб я добився миру між навахами і тева!