Джеймс Шульц - Ловець орлів

Ополудні ми дійшли до перешийка. Насітіма звелів мисливцям розбрестися по просіці. Він облюбував собі місце поблизу протоптаної звірами стежки. По другий бік стежки наказав розташуватися мені. Кожен мисливець умить спорудив сховок — щит з ялинових гілок і сховався за ним. Усі поклали біля себе луки, стріли і стали чекати. Насітіма, дехто з мисливців мав рушниці, проте не збирався скористатися ними: наполохані стріляниною звірі могли повернути назад і прорвати лінію загоничів. А от загоничам конче необхідно було стріляти, щоб звірі лякалися і бігли на просіку.

Минуло небагато часу, як ми поставили свої щити, і на заході пролунав перший постріл, за ним другий, третій — полювання почалося. Несподівано запала тиша, а через хвилю-дві знову забахкали постріли, вже значно ближче. Загоничі спускалися до просіки схилом. Перед нами лежала відкрита рівнина, і ми могли здалеку розгледіти звірів. Ось показалися два койоти. Вони бігли стежкою, обабіч якої Насітіма і я лежали за своїми щитами. Зрівнявшись із нами, вони почули людський запах, потягли ніздрями повітря й рвонули далі. Через мить койоти зникли з очей.

Потім з’явилося два лосі. Вони бігли стежкою північніше від нас. Коли лосі проминали щити, за якими причаїлися мисливці, ми почули, як забриніла тятива. Тварини метнулися вперед, підстрибнули і попадали. Аж ось на нашу стежку вибігло три олені. Насітіма стріляв у ватажка, а я з його наказу цілився в другого. Наші щити стояли за два кроки від стежки, тож не влучити, здавалося, я не міг. Двох оленів ми забили, третій утік. Велетенськими стрибками промчав повз нас гірський лев. За ним мчало стадо оленів і лосів, потім пробігли дикі індики. Як тільки звірі добігали до нас, ми стріляли в них. Нарешті все затихло, на просіку вийшли загоничі, полювання скінчилося. Ми вискочили зі своїх схованок і кинулися до вбитих тварин.

Полічивши стріли, які зосталися в мене, я визначив, що стріляв чотирнадцять разів. Я оглянув усіх убитих тварин, котрі лежали на стежці, і виявив три стріли з позначками. Це були мої стріли. Я убив двох оленів та одного лося. Із семи стріл, випущених Насітімою, шість влучили в ціль. Я надто хвилювався і, звісно, не міг добре прицілитися. З прикрістю розповів я Насітімі про свою невдачу, проте він заспокоїв мене, сказавши, що для початку я стріляв непогано. Загалом ми вбили понад сотню оленів і лосів. Мороки з ними було чимало: ми лупили шкури, четвертували туші. Незабаром з’явилися жінки з пуебло, привівши коней, як було домовлено, щоб відвезти здобич додому. Загоничі вернулися на схил гори — по тих звірів, яких настріляли самі. Чекати їх довелося довго, хоча жоден із нас не квапився додому. Жінки весело базікали, сміялися, співали, а чоловіки згадували до подробиць події того дня і славили Насітіму. Мудро вчинив Патуабу, обравши Насітіму новим Самайо Охкі. Такого успішного полювання не було вже давно — чим не доказ, що кам’яні леви почули його молитву, що йому сприяли Ті, Що Нагорі?

В пуебло повернулися аж над полудень наступного дня. Ми потратили багато часу, щоб переправити туші й шкури на плотах через річку. Кожен мисливець віддав частину своєї здобичі тим, хто охороняв пуебло, а Насітіма найкращі шматки м’яса відклав для Теті і послав до нього мого брата. Проте Самотній Шпиль одразу повернувся. Він був переляканий. Тетя кричав, що не візьме ні шматка м’яса, бо тварин убили навахи або ті, хто заступається за них.

— Ну, що ж, — мовив Насітіма, — усі знають, що я завжди прагнув жити з Тетею дружно. Та більше я ніколи не покличу його на полювання.

Кутова давав лад загоничам, тому він не вбив жодного звіра. Ми та інші мисливці віддали йому частину своєї здобичі, а Чоромані я подарував шкуру лося. Вона зраділа і призналася, що давно мріяла про такий подарунок. Вона вичинить її і пошиє собі гарні мокасини, а з того шматка, який зостанеться, вимудрує щось для мене.

Через кілька днів, коли вона вимочувала шкуру у відварі дубової кори, до неї підійшов Огота і спитав, хто їй подарував шкуру лося. Почувши відповідь Чоромани, він побілів од злості.

— Викинь її негайно! — закричав він. — Як ти смієш брати подарунки від собаки-наваха! Бережися, бо накличеш на себе якусь біду! Віддай мені шкуру, я спалю її.

— Він не собака! Він був навахом, тепер став тева, — відказала дівчина. — І хорошим мисливцем! Він славний, добрий. Я вичиню цю шкуру, зроблю її м’якою, білою і пошию мокасини.