Джеймс Шульц - Ловець орлів

П’ятого дня надвечір ми помітили невеликого пазуристого біля оленячої туші, і Хонані порадив Оготі вбити його. Я ж нагадав, що він повинен убити великого ведмедя, бо маленький не рахуватиметься. Огота відразу погодився.

Свій табір ми розбили біля струмка на схилі гори. Вночі і вдень ми відпочивали, а вранці і ввечері ходили вистежувати ведмедя. Так минуло ще кілька днів, а ми досі його не бачили. Учора вранці біля підніжжя гори мені пощастило підстрелити оленя. Огота і Хонані порадили віднести м’ясо до табору і приготувати розкішну вечерю, але я відповів, що здобич моя і що наміри в мене інші. Я наполіг, щоб вони допомогли мені перетягти тушу на просіку, де ми знайшли напередодні обгризені ведмедем кістки.

— Ми зробили добре діло, — сказав я. — Пазуристий знайде стежку, якою ми волочили оленя і по сліду прийде сюди. Тепер лишилося спорудити сховок. Огото, берися до роботи. Щит поставимо тут, — і я зупинився за кілька кроків від оленячої туші.

— Щ, ні! Це надто близько, — закричав Огота. — Ось де місце для схову!

І він одбіг кроків на п’ятдесят від оленя.

— Надто далеко, — заперечив я. — Тобі важко буде влучити в ціль, і стріла неглибоко ввійде в тіло. Та роби, як знаєш, ти мисливець. Ми допоможемо тобі поставити щит там, де ти вкажеш.

Утрьох ми поставили щит за п’ятдесят кроків від оленя і, прихопивши з собою кілька шматків м’яса, повернулись до табору.

Я гадав, що ведмідь знайде тушу не раніше, як уночі, але про всяк випадок запропонував піднятися ввечері на скелю біля гори, звідки видно було просіку. Сонце котилося до заходу, коли ми зійшли на скелю. Ми добре бачили оленячу тушу, що лежала посеред просіки. Над нею кружляли сороки, але звірі не з’являлися. Все нижче сідало сонце і нарешті зникло за горою. Коли смеркло і ми почали збиратися назад до табору, з лісу вийшов старий пазуристий. Почувши запах м’яса, він наблизився до туші, обійшов довкола, втягнув носом повітря і враз, рвонувши вперед, голосно заревів і заходився жерти. Ведмідь був великий, дуже великий, і ревів так сильно, наче грім гримів.

— Ось він, Огото, твій ведмідь, якого ти чекав! — сказав я. — Зараз уже темно, і ти не зможеш дійти до щита. Ти вб’єш його вранці, адже він неодмінно повернеться і доїсть тушу.

Огота нічого мені не відповів, Хонані також промовчав. Я став спускатися зі скелі, а вони пішли слідом за мною, але згодом відстали, і далі я пішов сам. Коли вони повернулися в табір, Хонані підійшов до мене і сказав:

— Потошо, це дуже великий ведмідь, і Огота наражає себе на страшну небезпеку! Мені здається, що ми завтра вранці мусимо супроводжувати його і разом з ним заховатися за щитом і чекати ведмедя.

— Хонані, — заперечив я, — умови полювання ти знаєш не гірше від мене. Огота сам піде на ведмедя. Ми з тобою проведемо його тільки до скелі, а звідти стежитимемо за ним.

— Гаразд, — озвався Огота, — але оскільки ведмідь дуже великий, то я дозволю собі взяти не тільки лук і стріли, а й рушницю Хонані. З рушницею я заховаюся за щитом і чекатиму ведмедя.

— Сам Касик Літа затвердив правила цього полювання, — заперечив я. — Він заборонив брати рушницю. Або ти візьмеш лук і стріли, або не підеш на ведмедя.

— Ха! Розумію! — закричав Хонані. — Ти проти нас! Ти хочеш, щоб перемога дісталася тому наваху!

— Ти помиляєшся. Я хочу, аби Огота додержав усіх правил, — відповів я.

Вони не сказали більше ні слова.

На світанку я розбудив обох, і ми почали спускатися з гори. На сході зайнялася заграва, коли ми підійшли до скелі. Я порадив Оготі хутенько сховатися за щитом, але він не поспішав виконати мою пораду. Нарешті зійшло сонце, і ми побачили, що ведмедя нема біля туші оленя, якого я вбив. Тільки тоді Огота спустився зі скелі й поволі попрямував до щита.

Сороки й ворони вже злетілися до туші, шуліки кружляли над нею. Два койоти вибігли з лісу і заходилися гризти кістки. Раптом вони потягнули носом повітря і дременули на схід.

— Пазуристий іде, — сказав я Хонані.

Цієї ж миті на просіку вичалапав ведмідь. Підступивши до туші, він обнюхав її з усіх боків і знехотя почав відривати шматки м’яса. Ввечері він досита наївся і не встиг зголодніти. Ми слідкували за ним і не могли зрозуміти, що робить Огота, чому він не стріляє, коли ведмідь повертається до нього широкою спиною. І раптом ми побачили Оготу; він спритно ліз рачки на схід і через кілька хвилин щез у лісі.

— От і кінець полюванню! — вигукнув я.

Хонані відповів не одразу.