Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Ні, я не дозволю тобі цього! — зарепетував Огота.

Я стояв на даху перед нашим будинком і чув цю розмову. Оготині слова так мені дошкулили, що я не втерпів і крикнув:

— Як ти смієш відбирати шкуру, коли сам не можеш нічого дати взамін дівчині! Адже ти досі не вбив жодного звіра!

— Ха-ха! Я стріляю краще за тебе!

— Доведи! Кутова запевняє, що бачив на полюванні великого ведмедя з довгими пазурами. Зараз він на просіці поїдає рештки убитих тварин. Знайти його не важко. Піди на просіку і вбий ведмедя! Якщо ти не вб’єш, піду я. Якщо я не вб’ю, ти спробуєш ще раз. Так по черзі вистежуватимемо ведмедя. А коли один із нас уб’є його, тоді ми й знатимемо, хто краще стріляє.

— Ха! Ніби щось путнє ти говориш, але, здається, замишляєш якусь підлоту. Ні, з навахами нам не по дорозі. Я відмовляюся йти на полювання, — випалив Огота.

За спиною в нього пролунав голос:

— Ти повинен прийняти його виклик, а ми потурбуємося про все інше. Такі випробування ми залюбки вітаємо — вони виховують із наших юнаків сміливих воїнів.

Огота оглянувся й побачив Касика Літа, з ним стояло ще кілька чоловіків. Усі з цікавістю дослухалися до розмови. Огота подивився на них і не промовив ні слова.

— Якщо ти відмовляєшся, виходить, боїшся йти на ведмедя. Кепські справи. Наші юнаки виростають боягузами і слабаками. Сумна доля чекає наше пуебло, — похмуро мовив старий касик.

— Я не боюся, — обізвався Огота. — Мені здається, цей навах замишляє щось лихе, ось чому я не прийняв його виклику.

— Нехай тебе це не обходить. Ми потурбуємося, щоб усе було чесно. Кажи, приймаєш виклик?

— Так.

— Гаразд. Сьогодні ввечері твій батько, Насітіма та інші зберуться в мене, і ми разом вирішимо, як провести полювання на ведмедя.

Сказавши це, Касик Літа пішов собі. Розійшлися, збуджено розмовляючи, інші слухачі.

Огота повернувся, люто зиркнув на мене і залишив наш майдан.

Чоромана, закинувши лосячу шкуру за спину, збігла драбиною до нас на дах і підійшла до мене.

— Ти на нього розсердився. Не слід було викликати його на таке ризиковане змагання. Пазуристі — найстрашніші звірі. Я не пригадую, щоб хтось із воїнів приніс коли-небудь у пуебло шкуру такого ведмедя.

Я знав не гірше, ніж вона, яким небезпечним стає пазуристий, коли його поранити. В лісах Сан-Хуан і в горах Апачів загинуло чимало мисливців-навахів. Мене вже обіймав страх, я кляв себе за нерозважливий крок. Але я нізащо не признався б Чоромані, що боюся ведмедя з довгими кігтями.

— Не переживай. Я вб’ю того ведмедя і повернуся цілий та здоровий, — похвалився я.

Від моїх слів вона аж на лиці перемінилася — злякалася за мене ще дужче.

Тільки зараз я оцінив її доброту і збагнув, що дуже її люблю, що вона для мене — найдорожча людина в світі! І саме тепер, можливо, я незабаром помру і розлучуся з нею навіки. А все через мої нерозважливі слова! Та чи любить мене дівчина?

— Чоромано, — вигукнув я. — Я мрію стати твоїм чоловіком. Не зараз, а через кілька років, коли ми обоє підростемо.

Вона вхопила мене за руку, очі в неї враз засяяли.

— Так, я хочу тільки тебе, — вигукнула вона, — і нікого іншого! О, як я довго чекала, щоб ти признався мені в цьому!

Та ось на дах піднялася Келемана, за нею Насітіма і Самотній Шпиль. Ідучи з поля, вони дізналися, що я кинув виклик Оготі. Ще й не вилізши на дах, Келемана почала сварити мене, кричала, що не пустить на полювання. Потім повернулася до чоловіка й заходилася благати його, щоб він заборонив мені йти на ведмедя. Насітіма ніжно пригорнув її і мовив:

— Виклик кинуто і прийнято. Сам Касик Літа схвалив його. Мені ж лишається тільки допомагати нашому хлопцеві усім, чим я можу.

— О, надто пізно! Надто пізно! Коли б я була тут, я змусила б його замовкнути! Я затулила б йому рота, — приказувала Келемана, схлипуючи, потім пішла до кімнати.

Чоромана майнула слідом і стала її втішати.

Я сказав Насітімі, що Касик Літа хоче обговорити умови полювання і запрошує його, Насітіму, і батька Оготи.

— Не маю сумніву, що Тетя наполягатиме на рушницях, — заговорив Насітіма.

— Чудово! Рушниця краще, ніж лук. Я візьму твою.

— Ні, ні! — вигукнув батько. — Щоб зарядити рушницю, треба багато часу, стільки, що встигнеш випустити чотири-п’ять стріл. Крім того, отвір, який робить куля, дуже швидко закривається, крові витікає мало — і звірина вмирає поволі. А від стріли рана більша й не закривається, тварина сходить кров’ю, швидко втрачає силу і падає. Ні, полювати тільки без рушниць! Я наполягатиму на луках і стрілах. Або лук і стріли, або ніякого полювання!