Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Добре, я буду воїном тева. Та коли ж я маю почати?

— Почекай ще кілька зим, — відповів він, і я мусив тим задовольнитись.

У наше пуебло часто навідувалися індіанці з Намбе, Тесукве, Похоакве та інших сіл тева. Ми дізналися, що кілька воїнів із цих пуебло пішли на полювання й додому не повернулися, а також зникли дві жінки із Намбе і одна з Тесукве. Тева вважали, що їх убили навахи, які помщалися за страшну поразку минулого року. Невеличкі загони навахів шастали поблизу пуебло, чигаючи на індіанців тева. Мисливці не зважувалися заходити далеко в гори; ось чому в селах бракувало м’яса, скінчилися запаси орлиного пуху для молитовних паличок.

Ці чутки несли мені і Самотньому Шпилеві неприємності. Чоловіки та жінки стали скоса поглядати на нас, а один індіанець із сусіднього села мовив Насітімі:

— Ти повинен убити, а не годувати цих цуценят-навахів.

Ці слова почула Келемана. Вона підбігла до нього і, сварячись пальцем, вигукнула:

— Не смій кривдити моїх хлопчиків! Вони такі ж славні тева, як і твої діти. Не пхай свого носа, куди не слід і ушивайся з мого дому!

Індіанець вирішив, що вона наміряється його вдарити, позадкував і вийшов з кімнати. Коли він спускався на майдан, діти, що гралися з нами на даху, передражнили його і посміялися, але нам із братом було не смішно.

— Не зважайте на його слова, — заспокоїв Насітіма. — Робіть так, як радить вам ваша мати і я, і колись він хвалитиме вас, а не лаятиме.

Влітку і я, і Самотній Шпиль багато працювали, навчилися копати землю, сіяти, саджати, збирати врожай. Коли настала осінь, ми навозили дров на зиму. Минула зима, і ми перші у всьому пуебло вийшли на роботу в поле й почали готувати грунт до сівби. Промайнуло ще кілька років, а ми з Самотнім Шпилем росли, працювали, гралися, переймаючи звичаї тева. Люди з інших пуебло, як і досі, дивилися на нас неприязно. Дехто з нашого пуебло наслідував їх. Це були переважно члени кланів Людей Зими. Від Чоромани ми довідалися, що мати Оготи поширює про нас безглузді чутки, вірячи в ті брехні, які, безсумнівно, розказував їй син.

Влітку, відразу після сівби, як мені повернуло на сімнадцяте літо, два чоловіки з клану Людей Зими пішли в гори на полювання і назад не вернулися. На розшуки вирушив численний загін. У лісі було знайдено їхні тіла. Хтось зняв з убитих скальпи, забрав зброю і одяг. Воїни повернулися в пуебло і розповіли про все, що бачили. Сумнівів не залишилося в жодного — мисливців убили навахи.

Мати Оготи почала нашіптувати своїм сусідкам, що Самотній Шпиль і я таємно підтримуємо зв’язки з бродячими загонами нашого племені, передаємо їм різні відомості і разом з ними обмірковуємо план нападу на пуебло. Всі Люди Літа і майже всі Люди Зими сміялися з тих чуток, але дехто вірив їм або вдавав, що вірить. Серед тих, хто вимагав нашої смерті або вигнання з пуебло, був Тетя (Білий Ведмідь), вождь клану Па (Вогню), Оготин дядько. Я знав, що він зненавидів нас відтоді, як я ударив Оготу. Це був наш небезпечний ворог, я не мав сумніву, що він колись при нагоді помститься нам.

Йшов сьомий рік нашого життя в Поквоге. Влітку помер Самайо Охкі — лікар і шаман полювання, і в ківі Людей Літа зібралися на раду, щоб вибрати нового шамана. Шаманів обирали не вожді кланів. Того вечора Касик Літа покликав на раду тільки членів Патуабу — вищої таємної ради тева. Членами Патуабу були обидва касики, Ціохке (військовий вождь), Цігуй (головний шаман), Поаню (охоронниця змії), Самайо Охкі та вісім блазнів.

Самотній Шпиль, Келемана і я сиділи на даху, коли члени ради почали збиратися на майдані. Я дивився, як вони піднімаються сходами ківи і враз здивовано вигукнув:

— Погляньте! Жінка! Що вона там робить?

— Цить! Це Поаню, вона свята і стоїть дуже близько до Тих, Що Нагорі, — відповіла Келемана.

— Хіба жінка може бути членом Патуабу?

— Поаню має таку саму владу, як головний шаман або навіть сам Касик Літа. Вона охоронниця священної змії.

— Священної змії? Що це за змія? Де вона? Чому я досі про неї не чув?

— Цить, не галасуй! — перебила Келемана і затулила мені рота долонею. — Ми ніколи не говоримо про Поаню і про змію, бо вони священні. Тільки члени Патуабу знають, де вона тримає цю змію.

— Але навіщо тримати…

— Не питай про це! — урвала мене Келемана. — Я не можу тобі відповісти. І батько не скаже. Навіть вожді кланів знають не більше, ніж ми: ось уже багато літ, як у Патуабу є ця змія, яку доглядає Поаню. Змія їм потрібна для найсвященніших церемоній.