Віктор Михайлов - Чорна Брама

— Авжеж, нам що — ми подамося в Нурвоген! Ось у Валі Пліциної скоро дитя народиться, їй не однаково. Механік Тимко на інженера хоче вчитися… Капітан «Акули» мріє в найбільшому театрі басом співати… І Тоні Худяковій не все одно, її чоловік у ту війну загинув, а для цієї син Сергійко підростає… Ти ще не був у нашому селищі, піди подивись. Будинків за цей час разів у десять стало більше. У вікнах світло, та все різнобарвне, але в кожному домі один клопіт: з моря ждуть або в море проводжають, — їм також не однаково. На карті наш порт — мала крапочка, а по всій країні стільки людей — мільйони, і нікому — чуєш! — нікому не байдуже, буде війна чи ні. Зачерствіло твоє серце на чужині, та й крони оті обплели тебе, мов пути… Може б, ти пішов, Саню, повинився хоча б Тоні Худяковій, вона голова. Покірної голови меч не йме.

Кондаков підійшов до неї впритул, сперся коліном на лаву, схопив за руки і боляче стиснув.

— Ти розумієш, що кажеш?

— Розумію. Ти до кого, Кондаков, у покрученики [22] Покрученик (поморськ.) — у дореволюційні часи батрак на хазяйському морському промислі. найнявся?

— Глафіро, — глухо мовив він, — знаю, що ти гостра на язик! Прибережи свої казочки до іншого разу! Я тебе востаннє запитую: підеш зі мною?

— Ні, не піду. І тобі не буде попутного вітру…

Почувся лютий собачий гавкіт. Кондаков кинувся до дверей, прислухався.

Глафіра підійшла до стола і підкрутила гніт. Він заіскрився, зашипів, але швидко розгорівся. Тіні злякано сховались по кутках.

Тільки тепер Кондаков побачив у неї в руках берданку. Зайшовшись сміхом, він присів біля порога і через силу вимовив:

— Насмішила, Глашо… Навіщо це ти берданку зняла?

— Я тебе, Саню, довго чекала. А скільки сліз тих виплакала в подушку!.. То щоб мрія моя не тинялась по тюрмах, краще я її своїми руками…

Він настільки був певен в її коханні, що, тремтячи весь од сміху, промовив:

— Та вона ж, Глашо, не вистрілить… Іржа затвор з'їла…

Сухо клацнув на взводі курок…

Капітан Клебанов знав, що Свенсон озброєний пістолетом. Щоб не рискувати ніким із своїх людей, він сам підійшов до дверей будинка і прислухався: зненацька у вікні спалахнуло світло і до слуху Клебанова долинув чоловічий сміх — розгонистий, невимушений. Капітан обережно потяг за ручку, але двері, очевидно защепнуті зсередини на гачок, не відчинялися. Він ухопився за ручку обома руками, щоб сильним ривком вирвати двері, і саме в цю мить пролунав оглушливий гуркіт пострілу, почувся стогін і шум падаючого тіла. Світло в кімнаті погасло. Клебанов з усієї сили рвонув двері, але без успіху.

— Дозвольте, товаришу капітан, — тихо промовив мічман і, натиснувши плечем, різко рвонув двері на себе.

Вони відчинилися.

Ввімкнувши електричний ліхтарик, капітан і мічман переступили через поріг, мало не наткнувшись на Свенсона. Він сидів на підлозі, охопивши руками коліна.

Зовсім збайдужілий до своєї долі, Свенсон покірно дав обеззброїти і зв'язати себе.

Коли Нагорний вивів Свенсона на вулицю, капітан спрямував промінь ліхтарика в глибину кімнати. На підлозі головою до грубки, затуливши обличчя закривавленими руками, лежала жінка. Поруч з нею валялося розтрощене ложе берданки з частиною затвора. Ствол гвинтівки, роздутий і розірваний біля основи, силою вибуху відкинуло у дальній куток.

На носилках Глафіру поклали в машину швидкої допомоги. Машина рушила.

Кондаков байдуже дивився вслід машині, аж поки за поворотом не зникли червоні габаритні вогні…

Запросивши «добро», з бухти порту Георгій вийшов «Пінгвін» — маленький катер начальника MPC. На палубі катера стояли мічман Ясачний і комендор Нагорний. Вони поверталися на свій корабель.

Катер ішов вузькою протокою між островами Гудим і Красний. Тугий північний вітер, забиваючи віддих, гнав колючий, жорсткий сніг. Судно йшло проти вітру, занурюючись у хвилю.

Все тіло Нагорного аж гуло від фізичної втоми і того нервового напруження, якого він зазнав протягом останніх днів. Підставивши обличчя холодному вітру і солоним бризкам моря, він, як це не дивно, відчував приплив сил.

Топовий вогонь «Завірюхи» з'явився зненацька, з'явився і зник. Згодом так само зненацька відкрилися всі ходові вогні корабля. Андрій побачив «Завірюху», що саме здибилася носом на гребені хвилі. Він дивився на горду, сувору поставу корабля, відчуваючи радісне хвилювання, знайоме кожному, хто після довгої відсутності, повертався коли-небудь додому.