Віктор Михайлов - Чорна Брама

— Переправили мене, Глашо, — заговорив знову, — літаком у Гамбург, велике портове місто. Посадили вночі на машину і довго кудись везли. Почав я жити в окремій кімнаті. Годували мене як на заріз, до сьомого поту ганяли по різних науках. Не погладшав я, а, навпаки, охляв.

— Чого ж тебе, Саню, вчили? — дивувалась Глафіра.

— Стріляти, так щоб без промаху. Писати, щоб тільки той міг прочитати, кому адресовано. Вести передачу по рації, щоб не запеленгували. Вчили бути не тим, хто ти є. Протягом восьми місяців навчали всіляких наукових хитрощів.

— Не розумію я, Саню. Вчили тебе день обертати на ніч. Лампу ти прикрутив, а людині ж світло, як повітря, потрібне. Все живе до сонця тягнеться.

— Дерево прагне до сонця, а людина — до щастя!

— А де ж воно, Саню, твоє темне щастя?

— Ти, Глашо, моє щастя.

— Я з тобою, Саню, з тобою…

— Надивився я на жебрацьке щастя та на голодну любов. Ми з тобою в Нурвогені будемо жити! Мотобот купимо — «Зірочку», як спомин про ту, архангельську. На свою тоню ходитимемо…

— Хіба ми з тобою жебраки? Я, коли почну рибу шкерити — ніхто за мною не вженеться. Ти, Саню, найкращий механік на всю артіль.

— Спину хочеш гнути?

— Не терши, не м'явши — калача не їстимеш.

— Я тебе кличу на свято, а ти в буденщині загрузла! До щастя тебе кличу…

— Легко кличеш, немов у кіно.

— Чому легко? Зроблено тільки половину справи. Щастя треба ще заробити.

— Але ж чуже воно, Саню, щастя…

— Чому чуже?

— Не наше, не російське. Ти сам чужину мачухою називав, а мене від матері хочеш забрати.

— Одне діло на чужині в чужу калитку зазирати, а зовсім інше — власною калиткою труснути. Гроші, вони скрізь гроші — і карбованець, і шведська крона.

— А за віщо ж тобі, Саню, шведські крони?

— Я про все розповім. Але без твоєї допомоги сам не впораюсь. Та й тобі, щоб зі мною до Нурворена податись, треба себе показати, довір'я заслужити. Я за тебе, Глашо, поручився. Мене там запитували — минуло багато часу, сумніваються вони, а я: «Там, кажу, люди не змінюються!» І бачиш — не помилився. Стривай, Глашо, я визирну у віконце, чи не підслухує хтось. — Він підійшов до вікна, відхилив завіску і припав лобом до скла.

Грубка була вже аж червоною від жару, що просвічував крізь нещільно причинені дверцята. Голова Глафірина палала, а тіло проймало холодом. Вона щільніше замоталася хусткою, сперлась на стіну, притулившись потилицею до холодного затвору берданки, що висіла над ліжком.

— Добре тут, у виярку, — навіть гавкоту собачого не чути, — мовив Кондаков, поправляючи завіску. — Те, що я тобі, Глашо, скажу, треба тримати у найсуворішому секреті. Ні по дружбі, ні під тортурами — нікому ні словечка. Хоч би тебе вогнем палили — мовчи. Ти для мене — найдорожча людина в світі, але, якщо скажеш комусь хоч слово, уб'ю і не пожалію. Пам'ятай.

Кондаков запалив люльку і, пускаючи дим, походжав сюди-туди по кімнаті. На ноги йому падали червоні відблиски з пічки. Постать чорною тінню мелькала на бузковому квадраті вікна.

— Цієї осені в Карському морі, — говорив він, — має відбуватися велике навчання Північного флоту. Ці маневри дуже цікавлять наших хазяїв. Дам я тобі, Глашо, грошей, купимо шнеку з підвісним мотором. У порту Георгій кожна людина на виду, якщо ти вважаєш, що це справа рискована — купимо шнеку чи бот у Мурманську. Вранці іди в артіль, розраховуйся, скажи: в Койду переселяюсь.

Люлька погасла, і Кондаков сів навпочіпки перед грубкою, відчинив дверцята, викотив скіпочкою жарину і, поклавши в люльку, розпалив. Червоний відблиск падав на його обличчя, підкреслюючи надбрівну складку, пряму лінію рота.

Західний берег острова Гудим аж до північного краю стрімкий і скелястий. Але прикордонники добре вивчили кожне, урвище, кожен схил. Катер без перешкод ввійшов у маленьку затоку, і вони висадились на прибережне каміння. Начальник прикордонного загону йшов попереду, він знав кондаковську домівку і всі стежини, що вели до неї. На. західному боці перешийка, що з'єднував північну частину острова з південною, овчарка почала виявляти деяке занепокоєння. Шерсть на загривку Айстри настовбурчилась. Люто загарчавши, вона знову взяла слід і повела на схід.

Поминули перші будівлі селища. Звернули у виярок. Обійшли хліви. Перед ними була кондаковська домівка.

— Ти зрозуміла, Глашо? — запитав Кондаков, не відводячи погляду од розжареного вугілля.

— Війна… — напівзапитально, напівстверджувально вимовила вона.

— А хоч би й війна, що нам з тобою до того?