Петер Енґлунд - Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

До цієї повсякденній рутини належала турбота про прожиток, забезпечення їжею і водою. За це дійсно потрібно відповідати. Звісно, усі розуміли, що доступ до води можливо виявитися проблемою, особливо коли настає спекотна пора року. Тому союзники, які висадилися на берег, мали баржі із запасом води з Лемноса. Цих запасів вистачило б до того часу, поки інженерні війська не вириють колодязі. Докінз і його люди працювали без утоми. Вони викопали багато колодязів і облаштували «оази», де і люди, і тварини могли б знайти живлющу вологу.

Однак про достаток не йшлося. Наприклад, прісної води бракувало, щоб у ній можна було помитися. Тому особисту гігієну забезпечували, купаючись у морі. Але всі втримувалися від того, щоб чистити зуби морською водою: у морі плавали трупи тварин і нечистоти з кораблів, що стояли на якорі біля берега. Проблема полягала і в тому, що багато прісної води втрачалося через пошкодження водопроводу, прокладеного від колодязних насосів. Винуватцем виявлялася або ворожа артилерія, або свої ж неуважливі солдати, які везли вози або гармати просто по тонких і ламких трубах. Тож Докінзу і його людям доводилося тепер закопувати труби в землю.

Настає звичайний ранок. Дощить. Докінз шикує своїх солдатів і визначає завдання для окремих груп на сьогоднішні. Одне з таких завдань – продовжити закопувати водопровід у землю. Малопочесне заняття – таке вже точно не потрапить на сторінки ілюстрованого журналу, – але воно життєво необхідне. Як навмисне, у його чоті виявилися найвідчайдушніші задираки всієї роти. Але серйозність становища вкупі з командирським талантом Докінза, з його щирою турботою про своїх солдатів пом’якшує навіть найнепокірніших, і почуття солідарності об’єднує цих, здавалося б, невиправних гордіїв, які бігають у самохід, і молодого добросердого капітана.

Ранок. Вони беруться до роботи.

Мрячить дощ.

Одній з груп належить виконати вельми небезпечне завдання. На відрізку шляху приблизно в сто метрів валяються три десятки мулів, убитих турецькими снарядами. Тим часом рівчак уже прорили. Це було зроблено вночі. Тепер залишається тільки прокласти і змонтувати там водопровід. Усе тихо і спокійно. Турецька артилерія мовчить. Прикра перешкода – мертві тварини, зі своїми розпухлими черевами і закляклими, розкинутими в різні боки ногами. Рівчак пролягає біля трупів, під ними, навіть через них. Семеро солдатів забруднені кров’ю. Докінз теж. За чверть десята.

І тут чутно свист снаряда.

Перший за весь ранок. Свист переростає у виття. Виття завершується різким гуркотом. Снаряд вибухає просто над головами солдатів, які присіли навпочіпки: це картеч, і вона для них не є небезпечною. Круглі кулі сиплються на землю за п’ятнадцять метрів звідси [106]. Один солдат, на ім’я Морей, обертається і встигає помітити, як Вільям Генрі Докінз падає навзнак, саме так, як зазвичай падають важкопоранені, коли падіння залежить не від механіки самого тіла, а від примітивних законів гравітації.

Усі кидаються до нього. Докінз поранений у голову, шию і груди. Солдати піднімають його із сирої землі, несуть в укриття. Позаду них з гучним гуркотом розривається ще одна картечними граната. Його укладають. Кров змішується з дощовою водою. Він мовчить. Помирає у них на очах.

День холодний і вітряний. Але задля справедливості варто сказати, що весь останній час стояла чудова тепла погода. Вони навіть могли спати просто неба в найближчому сосновому бору, лежачи на новеньких ношах. Утім, їх приваблювало не тепле лісове повітря. Річ у тому, що замок Шантлу, реквізований для них, давно розграбований, навіть меблів немає. Крім того, зникло їхнє майно. Без наметів або похідної кухні вони просто не могли приймати поранених. Замок знаходився в мальовничому місці, нехай біля самої дороги: тут були прекрасний сад і город, просторі луки і чарівний гайок.

Олива Кінг, за своїм звичаєм, прокинулася рано. Уже о чверть на дев’яту вона сиділа за кермом санітарної машини. Мета поїздки: знайти і привезти до замку лавки і столи. Разом з нею їхала її керівник, місіс Харлі, відповідальна за транспорт. Олива Мей Кінг – австралійка, 29 років, народилася в Сіднеї, в сім’ї успішного підприємця. (Вона була справжньою татової донькою, тим паче що її мати померла, коли Оливі виповнилося п’ятнадцять.)

Вона отримала традиційне виховання й освіту в Дрездені (уроки розпису по фарфору і музики), однак її подальше життя не можна назвати звичайним. Щире, наївне бажання вийти заміж і народити дітей боролося з енергійністю та неспокоєм її натури. До війни вона багато подорожувала Азією, Америкою та Європою, – звісно, у супроводі компаньйонки. Вона стала третьою жінкою в світі, яка піднялася на вулкан Попокатепетль, на південному сході від міста Мехіко, заввишки 5452 метри, – і першою, хто наважився спуститися в його паруючий кратер. Але чогось їй все ж бракувало. У вірші 1913 року вона звертається до Бога: «Пошли мені печаль… щоб душа збудилася від сплячки». Вона була однією з тих, для кого доброю звісткою війни стали зміни.