Петер Енґлунд - Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

Цей потайливий і стриманий чоловік з вусами був певною мірою типовим інтелектуалом межі століть, що вів подвійне життя: не в змозі прогодуватися пером, заробляв на життя службою в міністерстві. «Мішель Корде» попервах був його літературним псевдонімом [38] Псевдонім «Корде» виник з тієї причини, що його сім’я була споріднена з Шарлоттою Корде, жінкою, яка вбила 1793 року революціонера Марата. Це діяння було відображене для нащадків Давидом. Цікаво, що переконаний республіканець Мішель Корде взяв собі ім’я контрреволюційно налаштованої Шарлотти Корде. Це свідчить про певну частку марнославства або ж просто прагнення облагородити своє минуле. , хоча дистанція між двома способами життя була не настільки величезною: він змінив прізвище, але його «чиновницьке я» також звалося Корде. Усі знали, що він пише романи. І він – друг Анатоля Франса.

У перші дні вересня, коли здавалося, що німців не зупинити, уряд залишив Париж, а з ним поїхали і чиновники міністерств. Автомобілями вони виїжджали з міста, охопленого панікою: «Біженці штовхалися на вокзалі, немов залишали охоплений пожежею театр», – чиновники їхали в Бордо.

Міністерство, де служив Корде, знайшло притулок в установі для глухонімих, на вулиці Сен-Сернен. І тепер, через місяць після того, як німців зупинили біля Марни, усі почали говорити, що час уряду й міністерствам повертатися. Родину Корде евакуювали в Сент-Аман. І сьогодні ввечері він, відвідавши близьких, повертається в Бордо.

Війну Корде вважав ганьбою і смертю. Він досі не примирився з її початком. Він захворів і поїхав на морський курорт. Усі новини доходили до нього через газети або телефонні розмови. Так поступово формувалася картина того, що відбувається. Він намагався розрадитися читанням книг, але марно. «Кожна думка, кожен учинок, пов’язані з початком війни, перетворювалися на жорстокий, смертельний удар по моєму превеликому переконанню, що я беріг в глибині душі: я свято вірив у ідею стійкого прогресу, успішного руху вперед. Я навіть не думав, що подібне може трапитися. Тепер моя віра зруйнована. Початок війни став для мене пробудженням від сну, у якому я перебував з тих самих пір, як почав міркувати». Діти на березі гралися у війну: дівчатка удавали медсестер, хлопчики – поранених. Зі свого вікна Корде бачив артилеристів: вони співали, вирушаючи в дорогу, – і він розридався.

З тріумфу і сум’яття спекотних серпневих днів воістину народжувався інший, чужий світ.

Зовнішні зміни: жінки припинили користуватися косметикою з «патріотичних міркувань»; всі переодяглися в уніформу – військова форма увійшла в моду; люди шикувалися в черги до церкви на месу і на сповідь; потоки біженців, навантажених вузлами з пожитками; міські вулиці без освітлення, що лежать у пітьмі; всі ці шлагбауми, фанатичні, войовничі ополченці; всі ці потяги з військами, що везуть цілих і неушкоджених на фронт і поранених калік – назад з фронту.

Внутрішні зміни: постійне вживання патріотичних формулювань, пишномовних і обов’язкових; нова безкомпромісність – «дружелюбність, гуманність – усе це зайве»; істеричні інтонації – як у пропаганді, так і в приватних розмовах (одна жінка сказала йому, що не можна оплакувати тих, хто їде на фронт, що жалість викликають саме чоловіки, нездатні битися); химерна суміш шляхетності та егоїзму; раптова втрата здатності сприймати нюанси: «Ніхто не наважується засуджувати війну. Війна стала божеством». Корде виконував свій обов’язок чиновника.

Його потяг облягали жінки, які пропонували всім, одягненим у військову форму, фрукти, молоко, каву, бутерброди, шоколад, цигарки. У місті Корде бачив хлопчиків у поліцейських касках, які несли ноші. На вокзалі ніде курці клюнути – всі зали очікування перетворені на тимчасові госпіталі для поранених або склади військового спорядження. Дорогою назад, десь між Сен-П’єром і Туром, він підслухав розмову двох родин: «Вони говорили про своїх загиблих родичів з жахливою покірністю, немов ті стали жертвами стихійного лиха».

В Ангулемі на потяг завантажили чоловіка на ношах, і він опинився в сусідньому з Корде купе. Його поранило в спину осколком гранати. Тепер він лежав паралізований. Його супроводжувала сестра милосердя, і ще білява дама, яку Корде вважав за його дружину або коханку. Він чув, як та говорила медсестрі: «Він відмовляється вірити, що я як і раніше його кохаю». Коли сестра, обробивши його рану, вийшла помити руки, блондинка і паралізований почали пристрасно цілуватися. Повернувшись, медсестра удала, що нічого не помічає, і вдивлялася в темряву за вікном.