Петер Енґлунд - Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

Один німецький єфрейтор-резервіст, що був у мирний час професором романських мов у Геттінґені, супроводжував групу французьких військовополонених з Мобежа до Німеччини. Удалині гуркотіли гармати. Раптом лейтенант, який був при виконанні обов’язків, помітив, що його підлеглий свариться з французом. Полонений обурено розмахував руками, а молодший капрал сердито виблискував очима з-за окулярів. Лейтенант поскакав у їхній бік, побоюючись, що почнеться бійка. Його втручання зупинило сперечальників. Тоді розлючений єфрейтор пояснив, що полонений француз, у драних черевиках, перев’язаних мотузкою, був професором Сорбонни. І обидва пани засперечалися через свою незгоду щодо кон’юнктива в ранній провансальській поезії.

Усі розсміялися, фройляйн Гумпрехт реготала так, що навіть вдавилася шматочком шоколаду з горіхами. А бабуся запитала у Ельфріди та її брата: «Діти, хіба не стид і сором, що двоє професорів змушені стріляти один в одного? Солдатам потрібно залишити свої гвинтівки і заявити, що вони не хочуть більше воювати. І повертатися додому». Фройляйн Гумпрехт обурено вигукнула: «А що ж наш кайзер? А честь Німеччини? А слава німецьких солдатів?» Але бабуся відповіла: «Усім матерям слід було б піти до кайзера і сказати: „Хай буде мир!“».

Ельфріда була спантеличена. Вона знала, що бабуся з жалем відреагувала на звістку про мобілізацію. Це була третя війна в її житті: спершу з данцями 1864 року, потім – з французами 1870-го. І навіть якщо бабуся, як і решта, і цього разу не мала сумнівів у швидкій перемозі Німеччини, вона все ж не могла схвалювати військові дії. І все ж говорити про це ось так? Нічого подібного Ельфріда раніше не чула.

Уперед, назад і знову вперед. Спочатку, першого місяця війни, стрімкий прорив до Галичини, назустріч наступу росіян, криваві битви, що точилися там («битва за Лемберґ» чи, можливо, «битва під Лемберґом»), потім – відступ, безладна втеча від річки до річки, поки вони раптово не опинилися близ Карпат і угорського кордону – нечувано! Потім – пауза, тиша, нічого. А потім – наказ про новий наступ, про вихід з карпатських ущелин та спуск у долини на північному сході, до обложеного Перемишля. Втрати були небаченими [35] Досі ніхто не знає точну кількість загиблих, але йдеться про приблизно 400 тисяч людей. І це менш ніж за один місяць. Історик Норман Стоун пише: «Визначилася модель війни: мертва точка на заході, майже перманентна австро-угорська криза на сході». .

Зима настала незвично рано. Вона почалася з рясних снігопадів, усі дороги заразом стали непроїжджими. Австро-угорські війська не могли рушити ані вперед, ані назад. Дивізія Пала Келемена застрягла в одній із замерзлих ущелин. Навколо коней намело замети. Змерзлі солдати сиділи навпочіпки, біля багать, що ледь розгоралися, або просто топталися, розмахуючи руками, щоб зігрітися. Усі мовчали.

Пал Келемен занотовує в щоденнику:

В ущелині вціліло тільки одне – маленький шинок на кордоні [36] Мається на увазі кордон між Галичиною та Угорщиною. . В одній кімнаті обладнали військово-польовий телеграф, в іншій – були розквартировані штабні офіцери кавалерійського корпусу. Я прибув туди об одинадцятій годині вечора і відправив у штаб-квартиру повідомлення про те, що зараз виступ неможливий. Після цього я ліг у кутку, на матраці, і вкрився ковдрою.

Вітер з виттям стрясав старий дах, під його поривами деренчали шибки. Зовні – непроглядна темрява. У всьому будинку світло лише від тріпотливого язичка полум’я однієї-єдиної стеаринової свічки. Телеграф працює без зупинки, передаючи накази перед завтрашнім наступом. У передпокої та на горищі покотом лежать люди, не в змозі рухатися далі, – знесилені, хворі, легко поранені; завтра їм доведеться повернути назад.

Я лежу в напівдрімоті, виснажений; кілька офіцерів навколо мене сплять на копицях соломи. Люди, які тремтять від холоду зовні, розпалили багаття, віддерши дошки від стін стайні, і полум’я, що горить у ночі, привертає до себе інших солдатів.

Входить унтер-офіцер, просить дозволу привести погрітися свого товариша; той майже непритомний і, без сумніву, помре на морозі. Його кладуть на оберемок соломи біля дверей. Він зіщулюється, видно білки його очей, потилиця ледь стирчить з плечей. Плащ у декількох місцях продірявлений кулями, а край обгорів під час якоїсь ночівлі біля багаття. Руки заклякли від морозу, виснажене, страдницьке обличчя вкриває розпатлана, неохайна борода.