Андрій Харук - Середземноморське перехрестя

На початку Другої світової війни італійський флот був поділений на два з’єднання – 1-ше (командувач віце-адмірал Ініго Кампіоні; базувалось в Таранто) і 2-ге (віце-адмірал Ріккардо Паладіні; базувалось у Спеції). 1-ше з’єднання включало усі п’ять лінкорів, шість важких і шість легких крейсерів і 24 есмінці, 2-ге – один важкий та шість легких крейсерів, а також 16 есмінців. Значна частина невеликих кораблів підпорядковувалась командуючим військово-морських районів, які відповідали за оборону узбережжя та прибережних морських шляхів. Своє окреме командування, очолюване адміралом Маріо Фаланголе, мав підводний флот.

З точки зору оснащення італійський флот загалом не поступався своїм супротивникам – ВМС Великобританії та Франції. Італійські кораблі були достатньо сучасні та чисельні. Загальною їх вадою вважалась недостатня захищеність порівняно з британськими кораблями аналогічних класів (особливо це стосувалось легких крейсерів). Корабельні гармати найбільших калібрів відзначались високою дальністю стрільби і непоганою точністю, хоча частина італійських лінкорів мали головну артилерію меншого калібру, ніж їх британські візаві. До того ж, італійські гармати мали тенденцію до швидкого зносу стволів. Артилерія менших калібрів, хоч і не усі її взірці були найсучаснішими, вважалась достатньо надійною. 120-мм гармати, які встановлювались на есмінцях, та 37-мм зенітки фірми «Бреда» належали до найкращих світових взірців у своїх класах. Торпеди італійського виробництва мали високу точність і надійність.

Якщо спробувати визначити якийсь чинник, що серйозно обмежував дії італійського флоту, то ми повинні в першу чергу відзначити проблему нафти, нестача якої відчувалась упродовж усієї війни. Можливості ж поповнення її запасів були дуже обмежені. Дефіцит інших видів сировини не справляв значущого впливу на поповнення флоту – корабельні працювали упродовж усієї війни, будуючи нові кораблі та ремонтуючи ушкоджені.

Упродовж міжвоєнних десятиліть Італія фінансувала будівництво бойових кораблів загальним тоннажем майже 600 тис. тонн. Це коштувало величезних зусиль як для бюджету держави, так і для суднобудівної промисловості. Однак ці заходи були необхідними для утримання італійським флотом паритету з флотом французьким.

Середземноморський флот (Mediterranean Fleet) був другим за силою і чисельністю угрупуванням британських ВМС після Флоту метрополії (Home Fleet). Його значення полягало у можливості контролювати усе Середземне море, спираючись на три головні бази: Гібралтар, Мальту й Александрію. Командувач Середземноморського флоту підпорядкувався Адміралтейству. У 1939 р. цю посаду обіймав віце-адмірал сер Ендрю Б. Каннінгхем, який довший час служив на Середземномор’ї і добре знав специфіку регіону. Користуючись значною свободою у своїх діях у тактичному плані, командувач Середземноморським флотом міг здійснювати великі операції лише з санкції Першого лорда Адміралтейства і прем’єр-міністра. Така позиція зумовлювалась особливим ставленням британського керівництва й громадської думки до Королівського флоту – він був не просто військово-морською силою, але й гарантією безпеки Сполученого Королівства.

Ситуація щодо оновлення корабельного складу британського флоту в міжвоєнний період була досить складною. Пацифістський настрій лейбористських урядів та досить обережна поведінка урядів консерваторів призвели до хронічного недофінансування, через що Королівський флот швидко старів. Вже не могло бути й мови про відновлення політики «стандарту двох держав» (Two Power Standard), за якою Королівський флот мав бути сильніший від двох наступних у світовому рейтингу флотів разом узятих (законодавчо закріпленої у 1899 р.). Реально навіть «стандарту однієї держави» Великобританія утримувати не могла. Поки Королівський флот старів, французький, італійський, а з 1930-х років – і німецький, активно модернізувались.

З 15 лінійних кораблів, які входили до складу ВМС Великобританії у 1939 р., п’ять належало до типу «Куїн Елізабет» (крім флагманського корабля серії – «Ворспайт», «Веліент», «Барем» та «Малайя»). Кораблі, введені до складу флоту ще у 1913—1915 рр., мали досить потужне озброєння головного калібру – вісім 381-мм гармат. Однак з п’яти одиниць лише «Ворспайт» у міжвоєнний період пройшов повну модернізацію (зі встановленням системи протиторпедного захисту, оновленням силової установки, посиленням бронювання палуби, удосконаленням зенітного озброєння та ін.). Саме він, а також «Барем» (який пройшов модернізацію у меншому обсязі) відіграли головну роль у бойових діях на Середземномор’ї.