Андрій Харук - Середземноморське перехрестя

Усі вади і достоїнства «Навігаторі» були притаманні і для наступної серії есмінців – восьми кораблів типу «Дардо/Фольгоре» (1931—1932 рр.). Вони були дещо меншими (1200 т), розвивали більшу швидкість (38 вузлів) мали слабше артилерійське озброєння (чотири 120-мм гармати), але сильніше торпедне (тритрубні торпедні апарати замість двотрубних).

Зростання уваги до швидкісних характеристик есмінців проявилось у кораблях типів «Маестрале» (1615 т; чотири одиниці, 1934 р.) та «Оріані» (1685 т; теж чотири, 1937 р.). Вони могли розвивати максимальну швидкість 41—41,5 вузлів, а до того ж мали кращі морехідні властивості ніж попередники.

Останнім типом есмінців, спроєктованим до початку війни, був «Солдаті», який багатьма фахівцями вважається найбільш вдалим з усіх італійських кораблів цього класу. У первинній конфігурації корабель мав стандартну водотоннажність 1650 т і міг розвивати швидкість до 39 вузлів. Однак через встановлення додаткового зенітного озброєння водотоннажність зросла, а швидкість зменшилась до 36—37 вузлів. Головне озброєння, як і на кораблях попередніх типів, складалось з чотирьох 120-мм гармат у двох спарених установках. А от зенітне озброєння було нетиповим: хоч зростаюча роль авіації у бойових діях на морі не була таємницею для італійських конструкторів, вони вирішили відмовитись від 37-мм автоматичних гармат. На есмінцях типу «Солдаті» встановили лише 12 13,2-мм зенітних кулеметів. Досвід війни показав, що цього недостатньо, і на кораблях почали встановлювати 37-мм гармати. Есмінці типу «Солдаті» відзначались гармонійним зовнішнім виглядом, добрими морехідними якостями, але, як і есмінці попередніх типів, були вразливими до бойових ушкоджень. 12 кораблів «Солдаті» першої серії увійшли до складу флоту у 1937—1939 рр., п’ять другої – у 1942 р. (ще два не були добудовані).

У роки Першої світової війни Італія у значній кількості будувала міноносці – відносно невеликі і недорогі кораблі, які добре підходили на роль «витратного матеріалу». Після завершення війни італійські конструктори продовжували розвивати цей клас кораблів. У 1919—1920 рр. флот поповнили чотири кораблі типу «Палестро» – відносно великі (925 т), але слабко озброєні (дві 76-мм гармати і два двотрубних 450-мм торпедних апарати). Серія міноносців типу «Дженералі» (шість одиниць, 1921—1922 рр.) була меншою (635 т), але сильніше озброєною (три 102-мм гармати, чотири 20-мм зенітки, два двотрубних 450-мм торпедних апарати). У 1923—1924 рр. були збудовані чотири кораблі типу «Куртаноне», які мали ще більші розміри (890 т) і потужніше озброєння (чотири 102-мм гармати у двох спарених установках, дві 76-мм зенітки, два тритрубних 450-мм торпедних апарати).

Після перерви тривалістю понад десять років італійський флот у 1935—1938 рр. поповнився одразу 32 кораблями типу «Спіка» (щоправда, два з них у 1940 р. продали Швеції). Стандартна водотоннажність їх становила 780 т, максимальна швидкість сягала 34 вузлів, а озброєння складалось з трьох 100-мм гармат, восьми 13,2-мм кулеметів і чотирьох однотрубних 450-мм торпедних апаратів.

Розвитком проєкту «Спіка» став «Арієте». Ці кораблі відрізнялись слабшою артилерією головного калібру (дві 100-мм гармати), але посиленим зенітним (десять 20-мм автоматичних гармат) і торпедним (два тритрубних 450-мм апарати) озброєнням. Із запланованих 42-х кораблів італійські корабельні встигли розпочати будівництво 16-ти, але до капітуляції тільки один увійшов до бойового складу. Ще 13 міноносців добудували німці для свого флоту.

Поряд з, так би мовити, «наступальними» міноносцями типу «Спіка», італійці розвивали підклас ескортних міноносців, призначених для оборони конвоїв. Кораблі типу «Орса» (чотири одиниці, 1936—1937 рр.) мали трохи більші розміри, збільшену автономність, але меншу швидкість (28 вузлів). Озброєння їх складалось з двох 100-мм гармат, восьми 13,2-мм кулеметів та двох двотрубних 450-мм торпедних апаратів. Вже під час війни (у 1942—1943 рр.) флот поповнили 16 міноносців «Анімозо», які відрізнялись від типу «Орса» дещо збільшеними розмірами і посиленим зенітним озброєнням (8—12 20-мм зенітних автоматів).

На початку Другої світової війни Італія могла похвалитись другим у світі за чисельністю підводним флотом (за цим показником її випереджав тільки СРСР). Процес оновлення підводного флоту, що залишився після Першої світової війни і складався виключно з невеликих субмарин, розпочався у 1925 р., коли було замовлено три прототипові серії підводних човнів (по чотири одиниці в кожній). Дві з цих серій – типи «Гоффредо Мамелі» (за проєктом Вірджініо Кавалліні) і «Веттор Пізані» (автор проєкту Куріо Бернардіс) – належали до підкласу середніх човнів. Вони характеризувались водотоннажністю 830/1100 т (тут і далі для підводних човнів у чисельнику наведена надводна водотоннажність, а в знаменнику – підводна), відносно невеликою дальністю плавання (4300 миль), надводною швидкістю 15—17 вузлів (підводна становила 7,5—9 вузлів). Озброєння складалось з шести 533-мм торпедних апаратів, однієї 100-мм гармати і двох 13,2-мм зенітних кулеметів. Третій же тип – «Балілла» – став взірцем для океанських підводних човнів далекої дії. За озброєнням субмарини типу «Балілла» майже не відрізнялись від двох інших серій (лише 100-мм гармата була замінена на 120-мм), але дальність плавання сягала 12 000 миль. Зрозуміло, що й розміри їх були більшими – водотоннажність становила 1450/1900 т.