Андрій Харук - Середземноморське перехрестя

У 1926 р. почалось будівництво першого італійського підводного крейсера «Етторе Фієрамоска». За проєктом передбачалось озброїти корабель шістьма торпедними апаратами, шахтами для 24-х мін, 203-мм гарматою і навіть невеликим гідролітаком для розвідки. Однак надалі проєкт відкоригували задля здешевлення. Зрештою, флот Італії отримав у 1931 р. човен, який за озброєнням та іншими параметрами не перевищував тип «Балілла», однак мав суттєві вади, зокрема, надто довгий час занурення.

Перші спроби створити італійцями власний тип океанського човна слід визнати не надто вдалими. Але на допомогу прийшов випадок: завдяки ціновому демпінгу італійська корабельня у 1931 р. виграла конкурс португальського флоту на два таких човни. Коли ж Португалія через фінансові клопоти відмовилась від їх придбання, субмарини у 1935 р. увійшли до італійського флоту під назвами «Глауко» й «Отаріа». Ці відносно невеликі човни (водотоннажність 1070/1320 т), відзначались великою дальністю плавання (майже 10 тис. миль) і доброю маневреністю, особливо підводною. Озброєння складалось з двох 100-мм гармат і восьми 533-мм торпедних апаратів. Португалії запропонували дещо менший (і дешевший) проєкт підводного човна, але й цього разу замовник не зміг оплатити замовлення, і у 1937 р. італійський флот поповнився ще двома «португальцями» – «Арго» та «Велелья».

У 1931 р. італійський флот замовив ще одну «варіацію на тему» океанського підводного човна, проєкт якого розробив В. Кавалліні. «П’єтро Мікка», який увійшов до складу флоту, став найбільшим італійським підводним човном, збудованим до війни (1567/1967 т). Він ніс досить різноманітне озброєння (шість 533-мм торпедних апаратів, дві 120-мм гармати, два 13,2-мм кулемети, 40 мін), але загалом не виправдав надій, що покладались на нього і, до того ж, виявився надто дорогим.

У 1930—1931 рр. флот поповнився двома серіями (по чотири одиниці) середніх підводних човнів – типи «Бандієра» і «Сквало». Подібні за габаритами й озброєнням до типів «Мамелі» й «Пізані», вони були визнані надто дорогими для масового будівництва – а італійський флот потребував саме масових субмарин, оскільки Франція розгорнула велику програму будівництва підводних човнів. У такій ситуації штаб італійських ВМС поставив перед К. Бернардісом завдання спроєктувати підводний човен, який не поступався б за бойовими можливостями середнім субмаринам, але мав водотоннажність не більшу за 600 т. Результатом стала поява типу «600», розтиражованого у 49 екземплярах. Зокрема, у 1931—1934 рр. до складу флоту увійшли сім кораблів типу «Аргонаута» і 12 «Сирена», в 1936 р. – десять підводних човнів типу «Перла», а у 1936—1938 рр. – 20 субмарин типу «Адуа» (три з них були невдовзі перепродані Бразилії).

Субмарини «типу 600» виявились загалом вдалими бойовими одиницями, оптимізованими для дій у Середземному морі. Незважаючи на скромні розміри, вони несли досить потужне озброєння – 6—8 533-мм торпедних апаратів, одну 100-мм гармату і два 13,2-мм кулемети. Човни мали міцну конструкцію корпусу, добрі маневрені характеристики (як у надводному, так і у підводному положенні), а також достатню швидкість занурення.

Напередодні Другої світової війни італійський флот знову звернувся до ідеї будівництва великих підводних човнів. У 1938—1939 рр. його склад поповнили п’ять субмарин типа «Бендетто Брін» (1016/1205 т), у 1939—1940 рр. – чотири типу «Люцці» (1166/1484 т). У 1939 р. почалось будівництво серії з чотирьох човнів типу «Амміральї» – великих (1653/2136 т) океанських крейсерів з великою дальністю плавання (13 500 миль) і потужним озброєнням (14 450-мм торпедних апаратів, дві 100-мм гармати, чотири 13,2-мм кулемети). Однак до бойового складу їх ввели вже у 1941 р.

Загалом (із врахуванням тих типів, які ми не згадали у нашому огляді) в італійському флоті на момент вступу країни у війну знаходилось 115 підводних човнів.

Командувачем військово-морських сил Італії (як і кожного іншого виду збройних сил) формально був Беніто Муссоліні. Однак у безпосереднє керівництво діями флоту дуче не втручався. Фактичне керівництво здійснював державний секретар ВМС (у 1940 р. – адмірал Доменіко Каваньярі). Йому підпорядковувалось верховне командування ВМС (Супермарина), очолюване адміралом Одоардо Сомільї. Треба зазначити, що система управління збройними силами Італії в цілому і флотом зокрема була дуже складною й заплутаною. Лише в червні 1941 р., коли Італія вже рік воювала, Генеральний штаб отримав право координації дій усіх видів збройних сил. До цього кожен з цих видів ніби вів свою власну війну.