Андрій Харук - Середземноморське перехрестя

Лінкор «Рівендж». 1920 р.

Майже такими ж старими були п’ять лінкорів типу «Р» – «Рівендж». «Ройял Соверін», «Ройял Оук», «Резолюшн» та «Реміллес» (1916—1917 рр.). За основним озброєнням вони відповідали попередній серії, однак серйозним модернізаціям не піддавались, через що на час Другої світової війни їм виразно бракувало швидкості, щоб змагатися з сучаснішими лінкорами. Два лінійних крейсери «Рінаун» та «Ріпалс» (1916 р.), хоч і розвивали досить високу швидкість (31 вузол порівняно з 21 вузлом для лінкорів типу «Р»), мали слабше озброєння (шість 381-мм гармат) і були значно гірше захищені.

Справжньою гордістю Королівського флоту був лінійний крейсер «Худ» – найбільший для свого часу бойовий корабель у світі (стандартна водотоннажність 41 125 т). Спроєктований з урахуванням уроків морських битв Першої світової війни, він поєднував потужне озброєння (вісім 381-мм гармат) з досить сильним бронюванням і високою швидкістю (31 вузол). Королівський флот замовив чотири таких кораблі, однак через укладення Вашингтонської угоди з обмеження військово-морських озброєнь добудований був лише один з них (у 1920 р.).

Британські військові кораблі у Гібралтарі

Єдиними британськими лінкорами, збудованими у міжвоєнний період, стали «Нельсон» і «Родні» (1927 р.). Вони отримали максимальне озброєння, яке дозволялось Вашингтонською угодою (дев’ять 406-мм гармат), але мали недостатню, як на часи Другої світової війни, швидкість – 23 вузли.

Вихід Японії (а пізніше де-факто – Франції та Італії) з міжнародних договорів щодо обмеження військово-морських озброєнь, а також наростаючі масштаби відновлення німецького флоту змусили консервативний уряд Невілла Чемберлена наважитись на асигнування значних коштів для розбудови Королівського флоту. У 1937 р. почалось будівництво п’яти нових лінкорів – «Кінг Джордж V», «Прінс оф Велс», «Дьюк оф Йорк», «Хоув» та «Енсон». Кораблі стандартною водотоннажністю 38 000 т могли розвивати швидкість понад 29 вузлів. Головний калібр гармат був менший, ніж у попередників – 356 мм, але зате кількість таких гармат зросла до десяти. Кораблі цього типу увійшли до складу флоту вже під час війни, значно посиливши його бойовий потенціал.

Британський флот напередодні війни мав досить значну кількість авіаносців, проте належали вони до різних типів і були далеко неоднакові за бойовим потенціалом. «Фьюрієс», «Корейджес» і «Глорієс» у 1920-х рр. були переобладнані з легких лінійних крейсерів. Перший з них міг нести 36 літаків, два інших – по 48. Висока швидкість (30 вузлів) дозволяла їм без проблем взаємодіяти зі з’єднаннями артилерійських кораблів. Хоч ці авіаносці поступались новим американським чи японським кораблям аналогічного класу, варто пам’ятати, що супротивники Королівського флоту на Атлантиці та Середземному морі авіаносців взагалі не мали. Ще один авіаносець «Ігл» був у роки Першої світової війни переобладнаний з недобудованого чилійського лінкора. Незважаючи на значні розміри, він мав невеликий ангар (лише на 25 літаків), а до того ж, швидкість не перевищувала 24 вузлів. Першим же авіаносцем, спеціально збудованим у цій якості, був «Гермес». Корабель, який увійшов до складу флоту у 1919 р., був, власне, експериментальним – він вміщав лише півтора десятки літаків. Як навчальний корабель використовувався авіаносець «Аргус», переобладнаний в роки Першої світової війни з пасажирського лайнера.

Новий етап розвитку авіаносців розпочався з будівництвом корабля «Арк Ройял», яке завершилось у 1937 р. За стандартної водотоннажності 22 000 т корабель вміщав 72 літаки і міг розвивати швидкість 31 вузол. «Арк Ройял» став відправною точкою для розвитку великих авіаносців, які у роки Другої світової війни стали основною ударною силою провідних флотів. Розвитком конструкції «Арк Ройяла» стали чотири авіаносці, які увійшли до складу флоту вже після початку війни – у 1940—1941 рр. («Іластрієс», «Формідейбл», «Вікторієс» та «Індомітейбл»). За рахунок зменшення чисельності авіагрупи, ці кораблі отримали броньовану палубу, що суттєво підвищило їхню стійкість проти атак з повітря.

Якщо лінійні кораблі були втіленням престижу Королівського флоту, а авіаносці – його модерновості, то крейсери визначали реальну присутність флоту в усіх важливих для інтересів Сполученого Королівства акваторіях. Саме на них покладалось забезпечення безпеки комунікаційних шляхів, військових баз та сфер економічних інтересів. Для вирішення цих завдань, за оцінками британських фахівців, потрібно було щонайменше 70 крейсерів.