Ярослав Сватко - Розвідник воюючої України

На новому терені Степан отримав призначення до відділу крайових зв'язків, що обіцяло в майбутньому не один перехід через радянсько — німецький кордон. Новий зверхник — референт крайових зв'язків „Гефайст" сподобався Мудрикові, сподобалось його розуміння дисципліни — „твердої, але доцільної". Очікування завдання на перехід кордону не могло бути бездіяльним. Зразу ж Степана приділено до проходження військового вишколу, який він відбував у селі Боратині разом з групою (роєм) з 11 чоловік. До обіду були теоретичні заняття, пообіді — вправи у сусідньому лісі. Після закінчення вишкільного курсу мали бути змагання роїв, але взяти у них участь Мудрикові не вдалося. Якраз напередодні Степана викликали до КПК — „командира прикордонних команд", як жартівливо називали між собою свого зверхника „Гефайста" зв'язкові. У своїх спогадах Степан Мудрик дає дуже характерний опис атмосфери, яка панувала серед членства ОУН в той час:

„… цей жартівливий настрій не тільки не йшов у розріз із роботою, а, навпаки, їй сприяв… нікому тут не давали сидіти без діла, і якщо не було безпосередніх завдань, то вільний час кожен мусів присвячувати навчанню. До розпорядження було багато літератури з найрізноманітніших ділянок знання. Самозрозуміло, що мешкання було суворо конспіративне. Ніхто не мав права приводити з собою приятелів, хоч би вони й належали до ОУН. Усюди були відповідні сховки. На городі й у льоху переховувано зброю та інші потрібні для підпільної роботи речі. Гефайст безнастанно попереджував про потребу обережносте й пильности, з уваги на Ґештапо, яке могло нас «занюхати»."

„Гефайст" повідомив Степана про завдання — перехід кордону з поштою, познайомив з напарником — Михайлом Цимбалюком з села Бендюги біля Кристинополя, який виріс в околиці, де передбачався перехід кордону. Поки не надійшла пошта з Кракова, „Гефайст" інструктував хлопців про зміни у системі прикордонних укріплень з радянського боку, разом з Михайлом Степан кілька днів ходив уздовж кордону, вибираючи місце для переходу.

Нарешті прийшла пошта від Проводу (з великою імовірністю ми можемо вважати, що це були листи Степана Бандери до Івана Климіва — „Легенди"). „Гефайст" попередив Мудрика, що пошта ні в якому разі не може потрапити в руки НКВД, допоміг хлопцям перейти Буг, і знову Степан опинився в світі, де небезпека чигала на кожному кроці. Присутність в групі Цимбалюка була дуже корисною, бо за ніч вони далеченько відійшли від кордону і на світанку зупинилися в зв'язковій хаті, де господар нагодував їх, розповів останні новини в діяльності НКВД та розмістив у сховку в стодолі, де хлопці переспали день. Наступної ночі швидким маршем вони вийшли з прикордонної 30–кілометрової зони та вийшли на зв'язок з районним проводом ОУН. Далі Михайло пішов своєю дорогою — мав інше, невідоме Мудрикові завдання, а Степан потрапив під опіку свого старого знайомого „Ворона", який був довіреною особою крайового провідника „Легенди". Невдовзі Степан зустрівся й зі самим „Легендою".

Іван Климів — „Євген Леґенда" (1909–1942) — один з найвизначніших організаторів діяльності ОУН. Походив з села Сілець на Сокальщині, з національно свідомої родини. У 1938 році польський суд засудив до страти його 24–річного молодшого брата Гриця Климіва. Того ж року й сам Іван отримав від польських суддів 10–річний термін ув'язнення. Після падіння польської держави опиняється на волі, продовжує організаційну роботу на Сокальщині. Степан Бандера в своїх життєписних даних, згадуючи свій шлях з польського концтабору в Березі Картузькій до Львова саме в цей період — друга половина вересня 1939 року, — повідомляє, що дорогою, в Сокалі, він зустрівся з провідними членами ОУН Сокальщини, до яких, безумовно, уже кілька років належав Іван Климів. Щоправда, це не є пряме свідчення зустрічі цих визначних організаторів визвольної боротьби, але подальші події показують співпрацю у тісному контакті Бандери і Климіва. Після героїчної загибелі крайового провідника Володимира Тимчія — „Лопатинського" підпільну мережу на територіях, зайнятих СРСР, очолює Іван Климів. „Леґенда" мав рідкісний талант до організації підпільної діяльності та життя підпільника. Півтора року полюючи на нього, НКВД жодного разу навіть не наблизилося до можливості його затримання. Ось як згадує про свою першу зустріч з Климівим Степан Мудрик:

„За кілька днів я зустрівся з другом Легендою. Це була людина невисокого зросту, спокійна, але рухлива. Він вислухав мене, а потім узяв від мене пошту. Читання зайняло в нього кілька годин часу. Закінчивши, він сказав мені: