Іван Чендей - Іванові журавлі

Ветхі ворота при вході почеплено на дубових стовпцях гужовками замість петель. Війне вітер — гужовки жалібно риплять, воротами колише… Тут-там у живоплоті ще завалялося на колах по нитці іржавого дроту — мало хто в селі вже і пам'ятає, при якому старості парубки ходили на полонину Чорну, збирали дріт — залишався од першої світової війни. Потім громадою обводили іржавим і колючим цвинтар, щоб корови не топтали могил, а кози не нівечили посаджених щеп.

Побратими часом зупинялися й поглядали в долину. Віддихувалися. Потім знову силоміць долали крутогір і вибиралися на кладовище з такими потугами, що їх, здається, досить було б для повалення не одного бука.

Вже їм у підніжжі гори темною смугою чорніла ріка, тут-там біліли хати новими дранковими дахами, над хатами звивалися сизі димки — жіноцтво перед Великоднем палило печі, пекло… На узбіччі великими погаслими свічками бовваніли надгробні тесані плити, а небо опускалося все нижче й нижче густіючою блакиттю.

— А к-кажи, п-ппобратиме! Ци видиш м-мою хи-хижу звідси? — озвався розморений Каламар до Фіцачка. Так, наче не знати про яку хитромудрість велося.

Фіцачок довго никав зором, брів очима по вулицях, поки нарешті метикнув, а де той куток села з садибою Івана.

— А т-тепер, брате, коли ти т-такий р-розумний, к-кажи: де я д-довше буду — т-там ци-ци-ци тут? — Каламар од своєї хати повернувся до цвинтаря лицем і запитально застиг рукою у повітрі.

— Тут, побратиме! Тут! Бо сюди нам усім дорога. — Петро недовго думав.

— Розумний ти! А хтось казав, що ти дурень!

— Де він є, най йому зуби виб'ю! Най йому дам так, аби ясні звізди на небі увидів!

— Не треба, не треба!.. — Каламар поступливо вхопив Фіцачка під паху, поволік за собою на цвинтар.

Пленталися мовчки.

З Ясенови подув лагідний вітрик. Гора диміла легким туманом, що спливав поволі з ущелин у надвечір'я.

Каламар ступав між могил — насипаних недавно і ще не порослих дерном, ішов поміж прадавніх замшілих хрестів з раменами і без рамен, похилених і скособочених, обвіяних вітрами і обмитих дощами. Іван брався на праве цвинтарне крило — звідти цілу Забереж було видно як на долоні, і там була похована небіжка Марійка.

— Добрий вечір, Марійко! — Каламар пригнувся над могилою з цупким дубовим хрестом й упав на коліна. Великими руками розкинув, горнучи до себе зелений обліг і розпучливо похитуючи головою. Здригнувся важкими раменами, й ураз почулося уривчасте ридання…

Петро Фіцачок стояв над побратимом і не знав, що має тепер йому сказати для розради й потіхи. Тримаючись розведеними хрестом руками зеленої могили, Іван ницьма коцюрбився, клячав і плакав.

— Годі, годі! Ти її уже не воскресиш! Не плачі — тільки всього й знайшов Петро.

Іван вийняв з кишені ту ж білу пляшку й гепнув денцем по могилі — вибив заглибину, щоб пляшка бува не перевернулася. Сягнув рукою до Петра, аби той подав усе припасене. Хліб, солонина, склянки і банка маринованих грибів мерщій були розкладені на горбочку. Наче з-під самої землі, миттю виросла ще одна пляшка — її з кишені непомітно добув Петро.

— Молодець! Молодчина! — неначе зрадів Каламар, якось дивно розсміявся й ляскав долонищею Фіцачка на похвалу. Бульбулькнула паленка до трьох склянок.

— Бери пий! Аби нам вік продовжився тут, а там як уже буде!.. — ткнув Каламар своєю склянкою в небо, потім сягнув до Фіцачка.

— Пиймо, братку! Бо на тім світі нам уже не дадуть! — примовив Фіцачок і посміхнувся до Каламаря. Одним махом питво гулькнуло до безодні.

— О, коби ти, небого Марічко, знала, яка вона гірка!.. Яка вона гидка! Пий з нами! Видиш, ми її, сараку, мусимо пити! — Каламар третьою склянкою бризнув по могилі. — А вона, небога, моя Марійка, не любила цеї отруї! В рот не брала!.. Одного разу, пам'ятаю, її заболіло в струнку, а баби кажуть: «Випий, Маріко, поможе!» А вона — ні та й ні! — похитує задумливо головою Каламар, а Петро Фіцачок заїдає білими грибками.

— А ти знаєш!.. Нема гіршої біди, як коли жінка візьметься пити!.. Чоловік ще сяк-так і вип'є, і щось д' хижі принесе!.. А жінка коли вже п'є, то останнє відтягне за брагу! — пустився в бесіду Фіцачок, а Каламар уже пригадував бабусю Марисю — колись була ґаздинею, а дійшла до того, що, небога, валялася попід тини на сміх та огуду цілому селу, бо в паленці сподівалася знайти загублене.

Побратими пили ще і ще. Залишати в пляшках було нічого та й забирати з собою не мали що. Під високим хрестом, що розвів рамена, як могутній велет розводить дебелі руки, ген-ген у вишньому кінці цвинтаря клячали літні жінки малими чорними громадками. Каламар і Фіцачок їх не бачили, бо вже словом оберталися довкола того, яка натура несправедлива — якійсь сірій вороні дала для життя під небом літ аж триста, а чоловіку — вік короткий…