Іван Чендей - Іванові журавлі

— Я їм дам клуб!

— Мало!

— Я їм дам кіно!

— Мало! Іване Івановичу!..

— Я їм дам ще співи!

— Мало! Дай більше!.. Не скупися!..

— Я їм дам забаву!

— Мало! Забави мало!..

Каламар звів палець угору — щось шукав.

— Гм?.. Що я їм дам?.. Ну, дам їм ще лекцію!

— Мало, Іване Івановичу!..

— А ви що їм даєте? — раптом гість розсердився. — Казочку про Адама і Єву? Про Каїна і Авеля? Про Ноїв ковчег і воскресіння Лазаря?.. — Каламар готовий був вигорнути з пам'яті усі притчі і небилиці, що їх сплодили євангелісти й святителі — тямив по науці, котру чув од самого отця Стаха ще школярем.

— Добре, сину! Кажеш, казочки? А звідки вони пішли і для чого вони були? У казці про Адама і Єву, про Каїна і Авеля, про блудного непоштивого сина була і велика правда! Був закон!.. Було древо пізнання добра і зла… Було «не сотвори собі кумира ні у водах, ні під землею, ні на землі…» Казки з неба не впали, як не впав з неба і сам я! А паску святити буду… Не я придумав… Еге, був час, коли твій дід і твій няньо святили паску на дощику — пани-чужаки хотіли, щоб ми на Верховині великдень святкували з ними…

— Будете святити?.. Ви такий упертий?..

— Буду!

На цьому слові Каламар повернувся й побачив зненацька на стіні портрет Стахового сина — Івана.

— О, Іванку! Тезку мій! Ти тут? Чуєш, що твій няньо каже?.. А я вже думав, що тобі, небоже, серед святих образів і місця не буде! Як тобі тут? Не тісно?.. От був хлопець! — вдався у прихваляння Каламар. Піп повернувся й собі до сина, що на портреті. Закосичений сріблястими котиками — не встигли посохнути і помарніти од цвітної неділі перед Великоднем, на двох Іванів тепер дивився третій Іван з саморобної різьбленої рами.

— Не сердіться, Іване Івановичу, але він вам не тезко!

— Як не тезко? Іване! — махнув рукою Каламар, апелюючи до портрета на стіні:—Ти був Іван, я Іван! Ми оба Івани!

— Цього мало! — мовив Стах.

— Ми з тобою, Іванку, до одної школи ходили…

— Мало! І цього мало, Іване Івановичу! — мов за сина, тепер уже відповідав Стах.

— Чуєш, Іване, тезку! Твій няньо каже, що мало. А ми з тобою на толоці разом корів пасли, потім у партизанах були… Ми з тобою одного понеділка разом і в добровольці з села пішли… А потім ми разом переорювали межі в соні, з пережитком у Забережжі твердо боролися! — не вгавав Каламар, бо тепер вишукував знову і знову те, що в'язало двох Іванів-ровесників докупи — живого і вже неживою.

Стояв високий, біловолосий, зсутулений в плечах з безпорадно опущеними довгими руками Стах. Заглибленими в очниці зірницями дивився на свого сина Івана й умить бачив тут, у хаті, стару Антониху в той жовтневий ранок сорок сьомого, коли сам ще клячав перед божницею в молитві, а вона тихо зайшла й собі склала руки до отченаша коло порога. Моторошністю і раптовим невідомим страхом пробрало його наскрізь, він чув, як ціле тіло береться морозом. Тому швидко перехапував листи книги, далі поцілував краєчок листа і глянув па жінку — тільки якийсь мусай так рано міг до нього її привести. А вона коло порога стояла і не знала, що має казати, бо губи тремтіли, на очах дрижала і світилася велика сльоза.

— Івана вашого, отче, сеї ночі убили…

— Івана? Як?.. Де?.. — Чув тепер уже не Антониху, а самого себе у раптовому відчаї.

— Мого Іванка вбили… — промовив Стах й оглянувся: а де Каламар?

Той вийшов, коли Іван Стах тримав долоні на очах й розпачливо похитував головою.

В темному закапелку чайної коло столу двоє.

— Ти чуєш?

— Га?..

— Вона… скруха, мені їсти не дала!.. — дожовуючи великий, окремо засмажений кусень м'яса, закліпав чорними очима в малих очницях Іван Каламар, коли Петро Фіцачок і собі порався — шматком хліба вилизував з тарілки рештки приправленої червоним перцем підливи.

Фіцачок мить говорити не міг — заважала їжа. Тому тільки рукою махнув, ніби тепер уже казав: «Май розум при собі і не будь дурень!»

— А ти, браток, понімаєш? — Каламар лапнув сільського фельдшера широкою ручищею по плечу так, що той скривився. — Преподобний отець Іван казали, ніби його син не був мені тезкою!

— Хто з попами і жонами оре, той задницею волочить… — Фіцачок розтулив рота й тупо виставився на розчервонілого Каламаря.

— Знаю… Знаю, чим волочить!.. Понімаєш, вона, скруха, каже; «Аж би ти мене рубав на дрібні кавалки, я і так їсти тобі не дам, бо нині великодня п'ятниця!» — Каламар тут вхопив виделку, щоб дзенькнути.

— Чекай, чекай! — Фіцачок взяв побратима за лікоть, аби той не кликав офіціантку. — Я кісточки їй подробив би! Я би їй реберцятка пом'явшив, аби знада, сука, чоловіцький наказ! — Бравий побратим тепер розмахував кулаком по тісному прокуреному закапелку, наче одразу готовий був обороняти честь скривдженого приятеля.