Іван Чендей - Іванові журавлі

Стах дався дозаду. З віддалі хотів глянути на Івана Каламаря. Та зрозуміти ураз не міг тої лукавої насмішки, що цідилася з його уст, розпливалась і холола на розповнілому широкому лиці.

«Ув-ва-а, ув-ва-а!» — почув він далеке-далеке і побачив Івана Каламаря в пелюшках у ту давню і, здається, таку недавню неділю одної зими після різдва, коли сам він з кумою Савулихою приніс немовля в сповитку для хрещення.

— Гм… Тепер ти великий… — поступливо хитнув головою піп і придивлявся до гостя тими допитливими очима, якими хотів прочитати усе, що було написано і чого не було написано на лиці Івана.

Каламар не знав — іти за господарем чи казати йому те, що має, тут, у сінях. Та вагався лише одну мить. Коли Стах відчинені двері потримав за клямку, гість ступив через другий поріг.

На плиті окріп балакуче побулькував покришкою — стрибала дрібно, цокотливо на чайнику.

Велика молитовна книга лежала на пюпітрі, застеленому вишиваним рушником.

У кутку перед божницею звисала на ланцюжках лампада.

На двох Іванів дивився лагідний і добрий Христос. Довкола нього юрмилась іконами ціла громадка угодників божих, чудотворців преподобних і старців праведних, по чину більших і менших, значимих і малозначущих. Одні тулилися до Ісуса ближче, інші були трохи далі, і по цьому теж можна знати, котрий святий якого рангу, з меншими чи більшими достойностями і силою впливу. Одне-єдине гуртувало докупи святий сонм — тусклі і пісні, байдужі обличчя.

— А тепер слухайте, святий отче, в якому такому ділі я до вас прийшов. — Каламар од божниці повернувся й підняв затиснутий довбешкуватий кулак у повітрі так, ніби щось у жмені чіпко тримав.

Стах насторожився.

— Кажіть мені: нині великодня п'ятниця?

— Нині свята великодня п'ятничка!.. — спокійно, розмірене відповів піп, бо ще не знав, за чим навідався гість.

— А завтра субота?

— Субота.

— Позавтра неділя?

— Позавтра, синку, коли бог поможе діждати в здоров'ї, святий великодень!

— Гм… Кажете — великий день!

— Святий великодень! Великий і світлий, синку, день!..

— А паски людям і цього року святити будете?

— Коли праведний і милостивий господь поможе нам діждатися тої радісної днинки в моці і здоров'ї, буду святити!.. Може, і ви, Іване, пасочку принесете з жінкою?.. Я вас уже десять літ, коли добре пам'ятаю, не видів…

— І не увидите! — сердився Іван Каламар.

— Та ви не гнівайтеся… Я вас від божого дому не проганяв, я вас до нього силою і не тягну…

— Що чинити, отче, знаю і сам! До вас за порадою не прийшов!.. Слухайте, отче, що я скажу вам перший раз і другий раз… Перший раз: я вам ніякий не Іван!

— А хто?

— Я — Іван Іванович! Розумієте? Другий раз: людям паски святити цього року не смієте!

Стах застиг з розтуленими устами, бо десь усередині його немолодого єства щось тріпонулося, забилося, заклекотіло й мало вирватися раптовою огудою. Та він тільки поступливо посміхнувся, переводячи бесіду на жарт:

— Що ви, чоловіче божий! Не гнівіть милостивого… Не творіть хулу!.. А коли хочете, я можу вам казати «Іване Івановичу»! Та ви для мене будете тільки Іваном — раз! А хто посвятить людям паски? — Два! — Тут отець Стах говорив і запитував уже спокійно, виважуючи кожне слово на терезах поміркованості, що їх дали йому довгі літа.

— Паски посвячу я!

— Дух святий при вас! Що ви таке нерозумне кажете? Іване!.. — налякався піп.

— Що чуєте, те вам і кажу!

— А як посвятите?

— Просто!

— Як просто?..

— Одягну на себе ваші лахи і посвячу!

— Тебе на це не благословляли… Ти на це не вчився…

— Подумаєш, мудрість яка!.. Бризну кропилом наліво, направо, махну кадилом по бабах та по дідах — і все буде готово!..

Стах приступився до Каламаря, поклав руку на його плече:

— Слухай, хреснику!

— Я вам не хресник!

— Слухайте, Іване Івановичу!.. — старий загнувся. — Але я вас хрестив!..

— А я вас не просив!

— Мене просив твій няньо!..

— Бо дурний був!

— Пекельний гріх творите!

— Чим?

— Хулою!

— Якою хулою?

— Ви забули заповідь: «Чти отця свого і маму свою, щоб добре було тобі і щоб жив довгі літа!»

— Гм!.. Я, отче святий, говорю так, як думаю! А вам кажу на розум: і хрещення, і свячення, і пости, і богослуження — обман простого народу!

— Хто ти?

— Уповноважений!

— Іване!.. Ти щось плетеш… Хто тебе на таке уповноважив?

— Іване Івановичу! — злим голосом перебив попа гість, поправляючи.

Піп уже стояв каменем. Умить він почув, як під ним дубіють і наливаються студеним залізом ноги, як ниють і хлянуть руки. Несподівано опустився на табурета коло плити. Оглух, занімів ураз, дарма Іван Каламар щось мугикав під ніс, дарма надворі розщебетувалася пташня гомоном весняної сонячної днини.