Іван Чендей - Іванові журавлі

— Е!.. Ні! Нема дурних! — Каламар запротестував. — За биту жінку нині треба давати одвіт по всіх станціях, а хвору мусай годувати! Здорова жінка порядок держить коло хати, тому коло здорової ти і сам чоловік! Еге, я ще долежував собі, а вона вже копала городець… Я до отця Стаха по дєлу, а вона робить! — тлумачив Іван і тут уже дзенькнув виделкою по кухлеві од пива.

Відхопивши заяложену плюшеву ширму, що звисала на рейці складками, перед чоловіками стала круглолиця, ще молода жінка.

— Два по сто з причепом! — велів Каламар.

Білий фартушок мигнув — жінка зникла.

— Піп тобі казав, що ви з його сином собі не тезки?

— Але і я йому припік! — стулив губи Каламар і вже чекав, щоб сам побратим про все допитувався.

Фіцачок ніби не чув.

— Довго буде, неборак, думати, — знову Каламар.

— А чим ти йому? — схопився Петро.

— Я сказав преподобному отцю, що не сміє паски святити!

— А він?

— А що він мені?

— Я, браток, кажу: одного-двох ще таких на Забереж, і всяким попам, дякам і книжникам — капут! — розреготався Фіцачок, поляскуючи Каламаря по широкому плечу.

В закапелку з'явилася жінка з чарками і келихами. Підноса краєчком притулила до стола, зібрала непотрібний посуд, поставила напій перед гостями. Тільки повернулася йти, коли несподівано її чіпко вхопило за ногу тугими кліщами.

— Іване, держіть руки при собі!.. Повім жінці, будете від неї биті! — розчервонілася.

— А ти дурна казати жінці? — Каламар навздогін, та його вже не чула, бо тільки посуд цорконів на підносі.

— Біда з ними, біда і без них! — Петро хитнув головою до Івана, піднімаючи чарки.

Побратими випили. Глибоко і затяжно процідили повітря крізь шматок хліба, витерли губи, мугикнули.

— І хто її таку гірку вигадав на нашу голову? — Каламар поморщив невисоке, у двох складках чоло.

— Аква віте!.. — зняв пальця вгору Фіцачок.

— Що ти белебениш? — здивувався Каламар.

— Кажу по-вченому! Не «московка», не «горілка», не «столична», а аква віте! Вода життя, значить!

— Як по-вченому її величають — мені однаково! Добра, та й готово!

— Бодай з каменя текла! — підхопив Фіцачок.

— Та й не висихала! — погодився Каламар, тут же дзенькнув знову виделкою.

За хвилину перед побратимами знову стояло питво. Несміливо, ніби когось шукаючи, виглядаючи, обережно імився за плюшеву червону заслону-перегородку дід Федір Ребричка. Либонь, знав, що в тому закапелку чайної не кожному дозволялося сидіти. Невисокий в статурі, неширокий в згорблених плечах — літа лягли тягарем, колишні заробітки по чужих краях — ношею і передчасною старістю. Дід знітився й уже готовий був задкувати од Івана та Петра.

— Діду, гов! — гукнув Каламар.

Ребричка так покірно став, наче провинився у чомусь.

— А ви, діду, п'єте? — по склянках Каламар мигнув чорними очима, що каламуттю заволоклися.

— Ні.

— Пийте, діду, однаково помрете!

— Нема, синку, за що!..

— Як нема?

— Гм… А нема… Коби, синку, такому, як я, старому, вже хоч їсти було що!

— Продайте, діду, від баби міх картоплі та купіть собі паленки!

— Ого-го!.. То би мене стара з хижі вигнала!

— Продайте, діду, гачі та напийтеся! — Каламар не відступав.

Дід забувся на п'яних, раптом підтягнув дрантливі поли фуфайки з-над пояса дешевих сірих штанів — і тільки пряжка блиснула сковзаючи.

— Не дурійте, папашо! — поспішив Фіцачок, так і не відаючи — жартує дід Ребричка чи направді.

Каламар тицьнув пальцем до склянки:

— Пий, діду!.. Аби ти знав, що на світі добрі люди ще живі.

Ребричка поступливо скосив прижмуреними очима, махнув рукою, повернувся, далі плюнув. Тільки замусолена заслона гойднулася за ним.

— Старий падеться тобі ще якимось і родаком?

— Вуйком… По першій жінці… — Каламар схилив голову на груди, бо відчув біль.

У вухах Івана гуло. Увесь був тепер на Красному груні тої ранньої зеленої весни, коли тільки-тільки вибрався з першою жоною Марійкою ярювати. Од батька дістала в посаг на корову сіна, лісок і толоку. Вперше ґаздували собі. Літувка була понівечена вітрами та негодами. Він латав дранкою дах, вона замащувала полупані стіни, білила глинкою для чистоти і привітності. Потім зносили докупи ріща, розпалювали ватри. Перекопували паленища, сіяли овес і ячмінь, по кошарах садили картоплю.

Намозолений денною працею, Іван увечері прилягав на галявинці обіч халупи й дивився, як вогники блимають у далекій Забережі, у долині Тересви. По легкому вітрику листом шептали дерева, з ущелини-урвища примовляв потічок, дзвоником подзенькувала корова на палі.