Іван Чендей - Іванові журавлі

— Той, свате, проросте!.. Той не боїться ні спеки, ні вітру. А сльоту любить, — звів голову од викопаної ямки старий Каламар, тільки що припасувавши хреста коло стовпця з обмитим йменням на табличці бляшаній. «Тепер її може обмивати!» — подумав і задивився на ремено з глибоко випеченими розжареною крицею літерами синового ймення так, наче тепер уже в цьому була вся його вічність…

З полонини дуло вітриком.

На землю поволі стелився жовтіючий лист.

Федір Ребричка довкола черешеньки втоптував порозкопуваний грунт.

Кру, кру… кру… кру, кру… — раптом показався з півночі на південь журавлиний ключ.

Кру, кру… — лягало уривчасте на чагарі по обочинах, никло в далеких нетрях, падало, німіло й знову озивалося.

Старий Каламар поволі звів очі на довгу мережку в синьому небі й дивився, дивився, спершись на рискаль.

— А вони, Федоре, еге, свій закон добре знають! Бо пригріє весна — знову над нашими горами полетять…

Ребричка став і собі, задивившись на журавлиний ключ.

— А кажіть, Іване! Хто їх навчав цього розуму? Хто їм дорогу показує туди і назад? Хто їм знати дає, коли треба відлітати, а коли треба прилітати?..

— Природа, свате!.. На землі ще й камінь свій закон має!..

Дідове стояли, стояли.

Журавлі відпливали все далі, далі, ниділи на обрії, що сам починав тонути у вечоровій млі.

1965 р.

-- КІНЕЦЬ —

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво":

www.chtyvo.org.ua