— Золото, синку, завжди і всюди блищить! А ця плита коло золота і близько не лежала! — спокійно батько сказав і камінь поклав на припічок, додавши: — Не біда! Буде на чому ножі гострити! Вдатний камінчик!..
— На золоті ножі точити? — я тут розсміявся на диво батькові.
— Іди, іди вечеряй та лягай спати, бо нині ти за золотом добре находився!.. — Батько показав стіл, на якому лежала холодна страва.
…Тої ночі мені приснилися великі сірі коні у великих чорних яблуках. Я сидів на санях коло батька, а коні неслися широким полем, як лютий вихор. Гриви розвівалися чорною хмарою, копита поблискували на сонці, дзвінки заливалися рясним сміхом. Батько дав мені віжки й батіг у руку, я на коней вйокнув, хвацько хвисьнув кербачем повітря так, що аж стрільнуло. Коні полетіли ще бистріше, я був щасливий…»
— Ото, певно, і був мій найщасливіший у цілому житті день! — голосно промовив Іван Каламар і глянув по нічній палаті, а чи когось не розбудив зі сну. Ні. Всі спали. А може, хтось не спав, тільки вдавав, ніби не чує голосних нічних роздумів Каламаря, що уже мандрував шукати нових щасливих днів. Перебирав в закамарках пам'яті, наче вивуджував щось із самої глибини, де поховалося багато вже давно приспаного і забутого.
Морщив лоба, сутулив плечі й, здається, взагалі нездатний до роздумів, тепер думав, думав, думав. Він в одну мить уже бачив перед собою Петра Ясенову, того самого, що так щиро, по-доброму говорив, коли він, Іван Каламар, зло кепкував над старим. Ясенова зараз стояв у гаптованій білим шовком святковій сорочці, в білих ногавицях домашньої роботи, гладко причесаний. До сходу сонця старий щось шептав собі. А потім з вікна упала золота латка променів, освітила Ясенову, й він вчинився якимось дивним, не по-земному урочистим.
— У нього, певно, було багато щасливих днів! — промовив Каламар, тепер уже думаючи про діда Петра.
— У нього був щасливий і той день, коли вовкам у лісі грав, а себе од погибелі обороняв.
— У нього був щасливий і той день, коли я над ним сміявся, а він давав мені з свого добра!..
Тут Каламар думав. а чого це старий не хотів брати скрипку в руки, щоб грати йому, голові есесте, побратимам, коли ті прийшли до лікарні в Забережі з півлітрою, печеним, вареним і смаженим… Вмить уявляв собі діда при грі на скрипці. Й тепер старий стояв велетнем, бо струни оживали і йому підкорялися, все довкола починало старого слухати, усе добрим і слухняним ставало, робилося сумирним і податливим…
«Мала кара за гріх малий, велика — за великий!» — Каламар шептав і дивився на ту половину ліжка, де мала тепер лежати його нога.
— Що за такий великий гріх я скоїв, аби на мене падала така люта і страшна кара? — питав себе Іван Каламар і чув, як тепер усього пробирає пекучим болем особистого невдоволення. Уже годі було мандрувати за щасливими днями в минулу молодість, бо йому раптом пригадалася осінь, коли сам по Забережі ходив народним дружинником — жандарми завчасно понесли ноги, радянське військо було вже геть-геть далеко — гнало фашистів, у селі порядкувала народна влада з головою комітету. А він, Каламар, у добровільній народній дружині мав перше слово.
— То були дні!.. Івана Івановича всі боялися! — непомітно чваньковито протягнув Каламар. Тепер бачив себе, як походжав селом з рушницею у гурті тих колишніх четарів і десятників, що служили у Масарика і Бенеша війську. Ураз запахло йому смачними гуляшами і котлетами — їх по-ангельському готувала куховарка Регіна для дружинників у будинку колишньої жандармської казарми з реквізованих бичків і кабанців од тих, що тримали заодно з чужинцем.
— От була житуха! — погладив себе по череву Каламар, дарма що воно од нещасного випадку по дорозі геть пониділо і майже до хребта прилипло. — Боявся за шкуру, паскудник! Виносив з пивниць паленки палені, вина давні. Але аби 'м так жив, що ми звідти не все випотрошили! Там іще мусило щось бути… Та все одно у цього ми попаслися!.. — пригадував Каламар корчмаря Дудуряка в той час, коли од нього цілими ящиками та бочечками приносили на казарму дружинникам безплатне питво для масного даремного їдла.
— Боже праведний! От була жит-туха! — знову промовив Каламар і погладив собі черево. — До якого ґазди я тоді не зайшов, усюди мені честь віддавали! На стіл — паленка, сало, ковбаса, квашена капустиця! Їж, роте, пий, роте, веселися, Іване Івановичу!.. Один тільки голова не давав нам на всі широкі ворота розживатися! Нашого брата круто гальмами брав на поворотах!.. Та він, неборак, це все знав! — мурмонів Іван Каламар і вже пригадував той ранній ранок, коли з побратимом Шуреляком прибрів на край села до вдовиці Піковихи.
Читать дальше