Іван Чендей - Іванові журавлі

— Коли в ньому ще іскра не загасла, подумає.

— Кажуть, до Тячева його мають повезти, бо в Забережі ні ліків, ні тих лікарів нема, які би йому помогли.

— Ой кумочко, лікарі і ліки всюди однакі. Але коли чоловіку є вік, тоді йому є і лік.

— Ой так, так, свашко люба та щира!..

Холодний місяць падав блідим сяєвом на мур проти великого вікна районної лікарні й стелився латкою на долівку палати, коли Іван Каламар раптом прокинувся зі сну. Заблимав очима, оглядаючись в безпам'ятті. Сніговими наметами довкола біліли ліжка, і він тут же вхопився за обрубаний лікарями болячий цурпалок ноги.

Половина тіла від пояса нила тупим болем, що млосно пробирався до серця гострими струменями. Чулася така неміч і недолугість, що Іванові здавалося — нема сили навіть ворухнути собою. Та ні! Сперся на лікті, задивився в нутро тихої палати, що на ніч забула усі зли годи і біди, нічого не просила од лікарів, тільки тихо стогнала в приглушеному втомою і сном болі.

— Ніжка!.. Де моя ніжка?.. — в гарячковому забутті раптом прошептав Іван Каламар, потягнувся рукою й став обмацувати ліжко, наче тепер шукав безнадійно загублене з дивною крихтою того сподівання, що втрачене поверне, віддасть йому назад.

Розворушив лікарняну білизну, мацнув по бинтах, і на нього пахнуло цілою громадою ліків, а цим обернуло до раптової свідомості того, що з ним скоїлося за останні дні. Відчув, як чоло роситься краплями поту, як той піт ураз покотився лицем, і тут уже ціле тіло його впало в гарячку. Іванові привиділося, ніби саме тепер од нього щось покотилося в безодню, а він уже не той Іван Іванович Каламар, яким був місяць, півроку, рік тому, що він уже ніколи не буде тим чоловіком, якого всі люди знали в Забережі.

Знесилений свідомістю, опустився на ліжко й зненацька побрів шукати той найщасливіший день, який тепер мав принести йому бодай маленьку крихту розради і потіхи. Бо згадав: саме тоді, коли після операції гірко-прегірко ридав ридма і бив головою в покрайницю ліжка, біля нього довго-довго сидів лікар у білому. Про що тоді не говорив, усе забулося, кудись зникло, тільки в пам'яті лишилися слова: «Коли вам, Іване Івановичу, буде дуже, дуже гірко на серці і тяжко на голові, шукайте найщасливіший день у вашому житті і думайте про нього!»

Очима байдуже повів по нічній палаті, мигнув по місяцем освітленій навпроти лікарняного вікна глухій і сліпій стіні, тут же заплющив повіки, аби датися в сподівану і бажану мандрівку забуття.

…Довго блукав схилами над весняною, літньою, осінньою Забережжю то з вівцями, то з коровами, з сопілкою, потім з косою, коли був ще легінем; він уже відчув музик тої пори, коли крався од батька на вечірні забави, та найщасливішого дня в житті поки не знаходив.

Каламар знову і знову брів на Красний грунь першої весни, що прийшла після тих М'ясниць, коли оженився. Він уявою знову й знову палив весняні ватри, перекопував паленища, разом з молодою жінкою Марійкою висівав ячмінь та овес, бачив, як його дружина поралася увечері коло вогнища, готуючи страву. Чув м'яку руку жінки, що пахла гірським полем і лісовим вітром, коли лежав лицем на її руці в колибі далеко-далеко од села. З грунів їм світили вогники, хаща притишено шепотіла радісно-таємничу казку, лукаво з неба підморгували зорі, заздрісне і ревниво хмурився весняними дощами обмитий вилицюватий місяць.

Іван тепер уже думав, що саме дні на Краснім групі тої весни, як ярювали собі двоє, були найщасливіші у його житті. Та раптово і негадано підступно виринав у пам'яті той вечір, коли Марійка настигла у скрині його любаску. І він уже бачив обімлілу жінку серед хати, бачив, як дрижить вона вся в раптовій пропасниці… Потім уже бачив небогу Марійку в лікарні, коли ниділа на сухоти. І нічого на світі білому в хворобі їй не помагало — що не чинив, яких ліків не добував, які поради не приймав. Одні казали барсучим жиром лікуватися, інші — свіжу овечу жентицю пити, хтось посилав до ворожок, а хтось мав надію на чорнокнижника, що проживав десь у далекому селі і ніби вмів не тільки бісів відчитувати, а й знався на всіляких зелах, що од різних недуг рятували.

Неборак Іван Каламар хотів було датися до лікаря з немічною жінкою, та сама вона, небога, впала колодою впоперек дороги, як тільки почула, що для цього треба продати тільну телицю; Теличку сама виходила від дійка, пасла по толоках, чекала од неї першого молока — як тут було дивитися, як тут було годитися, що купці мають таку повести з двору? Та й сподівалася, що молочко буде попивати, корівці молодій тішитися, а це уже само по собі стане для неї цілющим ліком…