Іван Чендей - Іванові журавлі

— Христос воскрес, синку! — нарешті дід повернувся до Каламаря.

— Драстуйте, діду! — голосно гукнув Іван, хоч добре знав прадавню звичку на Верховині — у літніх ще трималася — на Великдень, якийсь час по великодню тут один до одного кланявся не як в інші дні року.

Дід помовчав. Сів на ліжко, склав руки на колінах і хитрувато прищурив кліпки-повіки ясних очей.

— А чого ти, дєд, молишся? — Каламар застиг повернутою боком головою і занипав очима.

— На землі, синку, все живе молиться, бо свій порядок має. Коли ясне сонечко ще спить, моляться соловій у верболозі; моляться трави і дерева до неба, моляться корівка й овечка, коли лягають спати; ще і цвіркун уночі цвірінчить, бо і він, небожатко, хоче ясної днини в здоров'ї діждатися…

— Я, діду, не про усяку твар, не про мізерних хробаків хочу знати!.. — не дав договорити Каламар. — Я хочу знати, чому ти молишся?..

— Я?.. — Ясенова дивився тепер проникливим оком.

— Еге!

— Я так… Бо 'м уже звик! — Жменю до вуха старий наставив човником.

— То, діду, поганий звичай! — Каламар гукнув сердито, бо здалося йому, що дід його обходить хитрістю.

— Може, й поганий… Хто його, синку, знав… Та ліпше поганий, як ніякий. Мене такому навчили, коли я був малий.

— Треба, діду, переучуватися!

— Пізно, синку.

— Треба хотіти, пізно не буде.

— Голова стара… Для моєї голови вже добре й так… На міністра мене пани не покладуть!

— А хто знає? Може, ще і покладуть! — пробував жартувати Каламар.

— А ти чий будеш? — Ясенова наче тільки тепер почав придивлятися, а хто з ним лежить у палаті.

— Іван Каламар. Ви не знаєте мене?

— Чий?

— Івана Задільського! Я — Каламар!

— Ага! Задільського?

— А я думав, що ви мене добре знаєте!..

— Отець іще робить?

— Коло хижі…

— А каліцтво, небоже, де тебе найшло? У бутині?

— На гладкій дорозі… — помовчавши, перегодя відповів.

— То, синку, впала кара за якийсь гріх…

— А за який гріх? — ніби виправдувався й дивувався Каламар, тут спохмурнів і задумався.

— Аще ділом, аще словом, аще помишленієм… — Ясенова доводив спокійно, з переконанням і певністю у кожнім слові.

— А ви, діду, який такий гріх тут покутуєте? Як виджу, богу молитеся, думаю, за невістками уже не ходите.

— Усяке зло, усяка біда, усяка неміч на чоловіка паде за гріх! Мала — за малий, велика — за великий!.. — Ясенова ніби й не почув злого жарту.

Каламар подумав, що добереться до старого збоку, тому поспішив:

— А кажіть: у піст, у великодню п'ятницю гріх на скрипці грати?

— Не гріх!

— А коли гріх?

— Коли п'яному такого куражу додаєш, що здоров'я губить… — Давній музика тепер чув за собою провину, бо по весіллях смиком так умів виводити, що після танцю-дроботанцю не одному доводилося сорочку викручувати…

— Я чував, діду, небилицю, як колись один музикант від цілої череди вовків оборонився скрипкою. — Каламар був радий, що розмова од нього геть-геть далеко пішла.

Ясенова немовби щось ковтнув, схвально притакнув головою. Далі посміхнувся:

— Не знаю, як з чередою, — може, хтось і мав діло… А я двом вовкам на скрипці грав.

— Як, коли, де? — ураз Іван взявся цікавістю й схопився на ліктях, чи, бува, дід Ясенова не жартує.

Старий жартувати не думав.

— Було тої зими, коли горіхи в садах геть повимерзали, а дика звірина з хащі в села спускалася за поживою. У М'ясниці мене і мого тезка — грав, прощун би, на цимбалах — попросили на друге село, до Терешева. Старий Федоран сина-одинця женив.

Коли гостинські розійшлися, десь на третій, а може на четвертий, день коло самої півночі я зібрався додому і собі. «Ходім та ходім!» — кажу побратимові. А він — ні та й ні! Мало випив і хоче укладатися спати. Та йому добре, бо ніякої жури не має, — дома у нього нема де горобцеві розгаздуватися, а у мене в хліві жеребна кобила на часі.

Пішов я сам. Іду скоро, бо мороз тисне, палить, та й на господарстві не знаю, що мене жде. На грунь дорога веде направець дебрями, йти нелегко, та весело і видно, бо довкола сніги білі-білі, небо чисте і звіздяне-звіздяне, а повний місяць світить так, як ясне сонце у днину.

З груня у долину я побіг прудко до невеликого ліска — дорога лежала через лісок. Раптом ні звідси, ні звідти, бо ні з неба не впали, ні з землі не явилися, негадано-нечекано на дорогу вибігли два вовки. Стали собі — і ні вперед, ні назад. «Ну, — думаю, — тут добра гостина буде! Вже моя кобилка ожеребилася!» А по хребту чую, як мурашки лізуть та лізуть одна поперед одної, а на голові волосся таке, як дріт, — піднімається і стирчить…