Іван Чендей - Іванові журавлі

— Ой свашко люба та щира! Ви чули новину?..

— Яку?

— Що, еге, Івана Каламаря до шпиталю поклали без ноги…

— Ой кумочко люба та солодка! І не кажіть нічого, бо голова в мене розболюється, як собі подумаю, що чоловік пропадає ні в честь, ні в славу… Як до такого міг дожитися?…

— Коли святий богочко хоче покарати грішника, розум відбере од нього… Кажуть, що Іван, неборак, цілий страсний тиждень ходив, як збісний.

— Доки собі гірку бідку не найшов…

— Ой свашко дорога! Коби лишень собі! Але то тягота старшині, терпіти мусить небога, жінка… Бо тепер у шпиталі лежати би, та й аж з цього мирно вийде, буде іще, сарака, щасливий!

— Щаслива, свашко дорога, буде і жінка, бо як їй, небозі, коли чоловік у немочі?.. А як з ним сталося.

— Кажуть, що на дорозі йому явився чорний чоловік… Та мав той чорний чоловік таку силу, що як на Івана лишень одним оком мигнув, то Іван репнув на землю! Та й уже на свої ноги більше не став.

— Ба що то був, люба свашечко, за чоловік такий? Наш ци чужий?

— Ні наш, ні чужий!.. То, люба свашко, був нечистий!

— Чорт?

— Самий чорт — Люципер, не мав би моці, як жаба хвоста!

— Аби, свашко, до чоловіка не мав моці, треба богу святому молитися!..

— А Каламар над богом смішкувався.

— Та смішкувався він, свашко, не просто над святим господом, а над грішними людьми. А то вже, свашко, є неспасенний гріх, і кара за нього — велика…

— Ой велика, свашко, велика! Бо хто до людей з холодним серцем і непочтивістю, від того і праведний господь лицем відвертається!

— Маєте правду!.. Еге, ще такого не було, аби господь когось палицею приходив бити за гріх. Одному на кару покажеться так, іншому — інак… А Іван, бодай не снився, еге, якого допустився гріха! Пасочки праведні заборонив святити. Стах з тяготи аж з ніг упав — розболівся.

— Добре, що встав на ноги, неборак, то й нам пасочки якось сяк-так благословив.

— Ой благословив, благословив!.. Казати нічого!.. Великдень прийшов і якось минувся… Але мені, свашко, не виходить з голови, не сходить з розуму те, що Іван витворяв та виробляв на цвинтарі у великодню п'ятничку. Видаться мені, що тої кари на землі нема, якою грішний міг би спокутувати. За таку провину мусай у смолі кипіти, на рожні пектися, вогненним мукам на іншім свічі притерпіти…

— Ой кумице солодка, і не кажіть про цвинтар, бо страх по мені біжить!.. Коли 'м почула, як Іван ломить та кришить хрести, виділося мені, що мертві з гробів устають та й мають Івана потрощити на сухий хворост…

— Кажуть, кумичко, що то Іван не від себе забороняв.

— Що кажуть, кумочко?

— Кажуть, що Іван не сам від себе забороняв паски святити… Що мав такий наказ…

— А хто би йому такий дурний наказ дав?

— Кажуть, що з Тячева, а може, з самого Ужгорода!

— Кажу вам, свашко, що такий дурний наказ йому дати ніхто не міг!.. А коли би хтось такий дурний наказ чоловіку і дав, чоловік ще мусить мати свою голову, свій розум і серце… То, кумочко, чорт заволодів, не мав би моці, над Іваном та орудував, доки ним не потішився… Бо, еге, Іван ані до молитви, ані до святої сповіді не ходив…

— Може, і чорт над ним міць собі дістав… Але чому дістав чорт таку силу над хрещеним?

— Іван сам чорта на себе напустив. Бо потоптав і людський закон, потоптав і святу заповідь.

— Ой потоптав, потоптав…

— Одної горілки стільки згарив та випив, що коли би її пустив, де Тересва тече, бокора підняла би.

— Гадав, що усю на світі вип'є, а не встиг, бо йому правда показалася!

— Ой показалася!.. Ще той на світ не народився, аби всю паленку перехлистав та перепив!

— Ота грішниця не одного з ніг поклала.

— Ой, коби лишень з ніг! Не одного в землю поклала.

— Кажуть, що вже не один і великий чоловік їй піддався та потім геть пропав.

— А паленка не вибирає, їй все одно, хто п'є, — маєтний ци немаєтний, розумний ци дурний… Вона однаково б'є довбнею по чоловіку… Не один брався за розум, коли було вже пізно.

— Кажуть, кумочки, що тепер уже такий час настав, коли кладуть п'яниць до шпиталю, та лікують їх, аби горілку не пили.

— Ой кладуть, кладуть! А я би їх лікувала буком!..

— Так, так, треба було і Йвана лікувати…

— А тепер йому все показалося. Люди, слава богу, пасочки посвятили, Великдень такий красний був і веселий, що усе живе тішилося та співало, а він, неборак, у шпиталю покутував — з постелі в голе небо дивився та слухав, як зозулька на деревах кукав. Буде, сарака, пам'ятати, коли Великдень у шпиталю пролежав.

— Ой буде, буде! Може, тепер уже і про святе подумає.