Іван Чендей - Іванові журавлі

— Видно, з вами вже і пожартувати не можна!

— Я не твій ровесник! Жартуй з такими, як сам!.. Дарма Стах говорив спокійно, розважливо. Каламар відчув, як щось вогнем струменить од його серця й розпалює обличчя. Розпашілий, не витримав:

— Кажете, що таких, як я, треба причащати буком?

— Буком!

Тут Каламар, тепер уже в уяві, пригадував, як Іван Стах здалека йому кланявся. Правда, це тоді було, коли він, Іван Каламар, ходив по селу з печаткою голови сільради. Так було ще й тоді, коли Каламар головував у сільському споживчому товаристві…

— А ви до мене кланялися!

— Кланявся? Може, і кланявся… Та коли це було?

— Як я був головою сільської Ради.

— А ще коли?

— Ще тоді, коли я був головою есесте…

— Не кажу нічого, може, кланявся і тоді. Але признаюся тобі, Іване… Гоп, Іване Івановичу, я кланявся тій печатці, що у тебе була… То була моя хиба.

— Тепер я, правда, не на горі! Тепер я йду з гори! І на вас дивлюся всього з долини завідуючого громадським харчуванням Забережі… Подумаєш, начальник! Завідує буфетами… Чайною… — сміявся уже сам над собою Каламар.

— Хто на яку гору може, на таку піднімається. Буває, що на горі підпирають з усіх боків підпорами, аби неборака вітром не здуло… Але хто якими дорогами може і вміє, такими ходить… Дороги призначені кожному… Та повір мені, Іване Івановичу, що я радів би, коли б кланявся не тільки печатці!

— Ви кланялися печатці, що була довірена мені?

— Ти мене, Іване Івановичу, научив печатці не кланятися! І я перед усім чесним світом кажу: буду кланятися людям!.. Тільки людям!..

— Хе-хе-хе, — Каламаря розібрав сміх. Він втупив похмурі очі на ковпак з солом'янки — був посунутий набакир, з-під нього вибивалося біле пасмо.

— Ти, синку, не смійся й не думай, що я в житті робив усе тільки погане…

— А що ви вчинили, що ви чинили доброго?

— Я до твоїх горщиків не заглядав. Там, де твоє мололося, я свого міха не підставляв! — рішуче карбував од природи м'який і лагідний Стах. Та сказано було ще далеко не все. Старий схопився з колоди й став перед Каламарем. — А повім тобі, синку: те, що тобі давалося, — печатка голови сільради з усіма законами, правами і правдами, з усіма поклонами і почестями, печать голови сільського споживчого товариства з усіма повноваженнями і повновладдями, довіреностями і передовірами, — усе-усе тобі давалося на віру, у борг, з надією на тебе… І знаєш, яка біда тепер сталася?

— Яка? — схопився Каламар, хоч сам досі не второпав і частини з того, про що повідав Стах.

— Сталася біда! Ти не зміг повернути боргу! І тепер ходиш великим боржником…

— Ха-ха-ха! Отче преподобний! Про які такі борги ви мені тут мелете? Ще скажете, що я і вам довжен? Може, і вашому Іванові, прощун би, чимось довгую? То кажіть, прошу вас ласкаво, най віддам усе, доки я живий і здоровий!

— Моєму синові дай покій! Най миром спочивав! А мені не віддаси нічим ніколи. Бо не віддаси і тисячам тих, від кого брав довір'я в кредит!.. Від імені кого тобі давали довір'я в кредит.

— Про який кредит ви кажете? — дивувався Каламар.

— На виборах! Про той, що його тобі давали люди на виборах.

— Так-от! Щоб я не був кредитором, вам наказую вдруге: паски святити не смієте! Бо коли наказ порушите, будете суворо відповідати! Не смієте більш дурити людей кропилом.

— Тебе слухати не буду!

— Чому?

— Бо ти мені — не закон.

— Я вам не закон? Іван Іванович вам не закон? Люди добрі! Чуєте, що він каже?

Іван Стах задивився па розсердженого Івана Каламаря й не знав, що з гостем ураз коїться. Каламар стулив кулаки, ніби готовий був ними датися до погрози. Очима не кліпав, зміряв старого од ніг до голови, од голови до ніг. Господар приступився до Каламаря, добродушно, по-батьківськи взяв його за ручища й трусонув легко, жартівно!

— Іди виспися, синку мій! Прийде новий день, прийде з ним і більше розуму. А тоді і все буде добре.

— Коли спати, знаю і сам! А кажу вам останній раз: посвятите паски — дасте відповідь!

— Перед ким?

— Ви не знаєте, перед ким? О, ви мені не кажіть, що не знаєте перед ким! Ну, хоч би й переді мною!

Та отець Стах уже притискав коліном дошку до колоди й зарубував зубці. Легку тирсу, що полетіла смужкою білої пороші, підхапував і розносив без сліду вітер. Каламар постояв ще, хотів було промовити слово, та на нього вже Стах не дивився. Мугикнувши іще щось, похмурив брови й рушив з двору.

Лежав горілиць, і лишень латка високого неба у вікні йому синіла…