Віктор Вальд - Меч Сагайдачного

І все ж дивний якийсь цей грабіж. Не бігають жінки від хати до хати, не чутно скреготу шабель, не гримлять постріли. Бути того не може, щоб козаки не билися. І побити їх усіх так скоро не могли розбійники степові. Відоме це місце як Мурафа [9] Тепер село у Вінницькій області. , сотенне містечко брацлавського воєводства, що за версту від Кальника. Якими відчайдушними, досвідченими й хоробрими повинні бути розбійники, що зважилися в саму гущу козацьку сунутися?

– Он вони, аспидові діти! – часто задихав брат Дога.

Та Кужель і Сагайда вже й самі побачили, як на горбок, на південь від села, важко піднявся гурт коней.

– Лише троє степовиків, – усміхнувся Сагайда. – Дозвольте, братове, мені ту справу вирішити.

Кивнули брати. А Дога додав:

– Сам бачиш ті корзини. Помітять тебе, і потече з них кров ангельська.

– Не помітять, – знов усміхнувся Сагайда і пустив коня чвалом, на ходу натягуючи тятиву лука.

Не було тепер куди поспішати й потреби мучити коней. Повільно під’їхали до крайньої хати. Димить ще, а вогню не видно. Злизав він солом’яну стріху й білі стіни закоптив. На тому й згас у парі водяній. А баби, молодиці та дівчатка малі не мають спокою. Тягнуть і тягнуть із колодязя воду, скоро нею всі стіни й пожитки заллють. Ні голосу, ні плачу. Звичайна селянська робота.

Уже й проїхали комонні, а тут ураз дівчинка їх запримітила. Смикнула за спідницю старшу бабку. А та, глянувши на чужих, ураз голос підняла. За нею завили і всі інші. Та нумо бігти хто куди.

– Тьху, сатанинське кодло! – спересердя гаркнув на той бабський вереск брат Кужель.

– А чув ти, брате Дого, як пишаються баби тим, що Бог їх створив із ребра Адама. А ребро – єдина кістка в чоловічому тілі, яка міцно вигнута. Чоловік – то є чоловік! А баба не вдалася. Все не вляжеться вона прямо. Все її вигинає.

– Бог зліпив бабу з глини. Тоді Бог звався Тенгрі…

– А ось і місце славне! – не дослухавши брата Догу, в захваті вигукнув Кужель.

Дісталися брати майдану в центрі села й замилувалися. В натоптаному місці кров калюжами відсвічувала сонечко. Між тими калюжами, а то й у них лежало зо півтора десятка скорчених тіл у звичних шатах степових розбійників. Між ними конало з півдюжини бахматів – коней степу, надзвичайно витривалих і прудких.

– Славно, славно, – погодився брат Дога і кивнув у бік козаків і парубків, що наставили на них рушниці. Більшість їх була спросоння – в спідньому.

Усміхнувшись на те, брати повільно наблизили до них своїх коней.

Із насторогою дивилися на них козаки. Звісно, заїжджі діди були сиві і в зморшках. Зі зброї при них тільки сагайдаки зі стрілами та шаблі в піхвах – старих і тертих часом. Та й з одягу тільки й помітного, що чоботи з дорогого сап’яну. Решта просто – сорочка й штани з льону домотканого, пояси шкіряні та люльки за ними. А втім, хтозна… Вуса вікові за вуха закладені. А ще на тих вухах довжелезні чуприни намотані. Як годиться, в три пальці завтовшки. То знак найвищого козацького звання.

Однак… Приходили зі степу вороги з таким самим знаком високої доблесті та вміння військового. А отой другий старий племені татарського – і вилиці, й прищур очей це виказують. Із такими й не знаєш, чи здоров’я бажати, чи мушкетиком [10] Назва кулі в XVII ст. привітати. Ото й мовчать козаки, до болю в долонях рушниці стискаючи.

А чого діди прийшли? Про те тільки їм відомо.

– Цить! – гаркнув старший із козаків. – Хати гасити. А нам козацьку справу робити.

Умить замовкли баби, що набігли звідусіль. Неохоче, боком розійшлися біду з хат проганяти. А козаки й діди продовжили у витрішки спідлоба грати. І скільки ще грали – невідомо. Тільки з’явився на майдані ще один чужинець на доброму коні. Вів він гурт степових кобил. Через крупи тих конячок ремінь міцний перекинуто. На обох кінцях того ременя кошики плетені. А з кошиків по дві голівки дитячі визирають.

Рев уже в грудях затамували, тільки слізні сліди на щічках ангельських. Боязко з кошиків піднятися. Боязко і голос подати.

Не повернув чужак голови, коли з-поза тинів, кущів і з хат знов повибігали баби й молодиці та виривали з кошикового полону своїх дітей і онуків. І знову заголосило село. І за тими сльозами й голосінням годі щось збагнути.

Підвів чужак здобич свою, десяток коней, до дідів і вклонився їм шанобливо. І діди столітні, хоча той і набагато молодший був, із повагою голови перед ним схилили. Озирнувся він до коней: порожні кошики всі до єдиного, а жіноцтво все не заспокоюється.